18.05.2021

Газета Вишгород. ONLINE

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів. ONLINE

МАЄМО ПАМ’ЯТАТИ

Коли у другій половині двадцятих років минулого століття більшовицька влада упритул зайнялася «індустріалізацією» країни, кремлівські вожді швидко зрозуміли, що без новітньої техніки й устаткування промисловість не поставити на належний рівень. Отже, потрібні були сучасні машини й механізми. А придбати їх у достатній кількості можна за кордоном.
Одним із головних експортних продуктів Радянського Союзу на той час залишався український хліб. Тому й почала більшовицька влада нав’язувати українському селянинові непосильні хлібозаготівлі. Той, зрозуміло, почав протестувати. І тоді більшовики зрозуміли, що лише обезвласнивши хлібороба, можна забрати у нього збіжжя, тобто треба його загнати в колгосп. Але український селянин протестував проти суцільної колективізації, справедливо вважаючи себе справжнім господарем на рідній землі, захищаючи свої права і гідність.
Звісно, така позиція українських хліборобів не влаштовувала носіїв більшовицької ідеології, що сповідувала, прикриваючись принципами соціальної справедливості, небачений досі тоталітаризм. А тому російські більшовики, аби зламати українського хлібороба, вдалися до брутальних репресій насамперед проти найкращих господарів, котрих віднесли до розряду так званих куркулів. Саме проти них і почалися головні переслідування, коли вони відмовилися скоритися повальній колективізації, що означала погибель українського хліборобства.
«Цю страшну інквізицію, — пише у своїй книзі «Як нас морили голодом» відомий історик Володимир Сергійчук, — більшовики доручили найбільш бездарній і люмпенізованій частині села, котра завжди ласилася на чуже, не проливаючи власного поту. І таких ледацюг, п’яниць знайшлося, на жаль, у кожному селі, що записалися «червоними сватами» й почали під приводом «розкуркулення» найсумлінніших селян грабувати їхнє майно, створене багатолітньою важкою працею.
Наругою над законністю можна називати дії тих, хто покликаний був захищати права людини. Однак саме вони, «органи прокуратури і юстиції» УСРР, виконуючи вказівки більшовицької партії, а не керуючись цивілізованими законами, вдавалися аж до розстрілів голодних селян за так зване розкрадання соціалістичної власності».
«Коли на Лондонській економічній конференції, — продовжує у своїй праці Володимир Сергійчук, — західні держави спробували натякнути про це наркому закордонних справ СРСР Литвинову, то одержали «гідну відсіч»: якщо хочете продавати нам свої товари, то купуйте наш дешевий хліб.
Відтак світ лишався глухим до трагедії українців. І вмирали вони мільйонами. У них не тільки забрали хліб: спеціальною постановою Раднаркому УСРР від 1 грудня 1932 року в українських колгоспників вилучили навіть зароблену на трудодні картоплю…».
Не обминула ця гірка чаша і селян Вишгородського району. Скільки їх прийняла наша земля у 1932—1933? Точно вже, мабуть, ніхто і не скаже.
У період колективізації та Голодомору 1932—1933 років населені пункти нинішнього Вишгородського району належали відповідно до трьох районів Київської області: Києво-Святошинського, Вище-Дубечанського та Димерського.
Прелюдією великого голоду стали колективізація і розкуркулювання. Були пограбовані, викинуті на вулицю, виселені у північні райони СРСР сотні хліборобських родин. За даними, що збереглися, у Богданах розкуркулили 12 сімей, у Хотянівці — 8, в Овдієвій Ниві — 7, Пиляві, Рихті, Сухолуччі — по 4 родини… У кожній з таких сімей було від 4 до 9 дітей. Практично всі вони були приречені на смерть від голоду і холоду. Саме ці в недалекому минулому заможні трудящі родини повністю позбавлені засобів для існування, гинули в холодну зиму 1932—33 років та навесні і на початку літа 1933 року.
Для прикладу: за тими ж явно заниженими офіційними даними, населення Хотянівки, де розкуркулили 8 родин, за роки Голодомору, навіть з урахуванням природного приросту за рахунок високої народжуваності, скоротилося на 100 осіб, тобто втратило 6,7 відсотка своїх мешканців. В Осещині у передголодоморному році мешкало 500 осіб, а через рік, знову ж таки з урахуванням природного приросту, — залишилося лише 490; кількість дворів зменшилася зі 130 до 128. У Новосілках чисельність селян за два роки скоротилася на 2,9, відсотка, Вахівці — на 2,2 відсотка.
Наближеність до Києва давала змогу голодуючим людям знайти якийсь заробіток, обміняти на продукти цінності, одяг. А ліси, ріки і болота з їстівною рослинністю і грибами, звіриною, птахами, рибою і молюсками при певному умінні їх роздобути чи вполювати давали поживу. Проте й тут Голодомор справляв своє щедре жниво. Архіви про це мовчать: уся документація, що стосувалася голоду, ретельно знищувалася. Але про це свідчить людська Пам’ять устами нечисленних уцілілих очевидців однієї з найстрашніших трагедій людства під назвою Голодомор 1932—1933 років на Україні.
«Добре пам’ятаю голод 1932—1933 років, — читаємо спогади вишгородчанки Марії Аброскіної. — Це все влаштували спеціально, адже запас урожаю мали надійний. Приховати якусь частину зерна було неможливо — все знаходили. Забирали, що в кого було, — і корови, і свині. Судили і за колоски, і за яблуко — за все. Поля й колгоспні комори охороняли наймані сторожі. У колгосп іти добровільно ніхто не хотів. Хто відмовлявся вступати до колективного господарства, висилали на Соловки. Продукти і зерно ходили забирати і ввечері, і вранці…
…Починали помирати від голоду навесні 1933 року. Люди лежали прямо на вулиці. І діти, і батьки вмирали разом. Десь копали ями і ховали померлих. У селі не було таких, хто не голодував. Виживали заможніші, їх було одиниці. Їли усе підряд — котів, собак, зілля, коріння, цвіт акації… Випадків людоїдства не знаю.
Люди, які трималися землі і не одержували пайків, масово вмирали від голоду, бо все їстівне силоміць забирала влада. Бували випадки, коли людина сідала взутися і вже не підводилася, — вмирала від виснаження. Той куточок Вишгорода, де наша сім’я мешкала, практично вимер повністю, залишилася невелика кількість людей, які мешкали біля церкви.
Взагалі у Вишгороді дуже багато населення померло від голодної смерті, залишилося мало народу. Вижила десята частина села…».
За словами Катерини Негоденко, причиною голоду був Сталін. Батька її забрали. Вирощене в полі, городі відбирало місцеве керівництво. «Зерно можна було заховати в погребі або землі. Забирали не тільки продукти, а буквально все! Змушували людей іти до колгоспу. Там давали їсти бурду, суп у горшках. Збирати у полі колоски не дозволяли. Діти помирали — нас у матері померло троє із семи. Виживали ті, у кого була якась худоба. Нашу корівку забрали…».
«Коли розпочався голод, — пригадувала вишгородчанка Ірина Пироженко, — у мене тоді вже було двоє дітей. «Червона мітла» їздила повсюди, навіть у полі все забирали. Приховати щось було неможливо. Люди були залякані, усього боялися і навіть, якщо мали щось заховане, — віддавали. Продукти шукали комсомольці, їх було багато. Зокрема, до нашої хати приходили Аркадій Бондаренко, Дмитро Хавин. Забирали не лише продукти, а й одяг. Галька Бондаренко носила чуже — спідницю і фартуха.
Сильно карали за колоски у полі, за викопану картоплю — по року сиділи у тюрмі.
Тим, хто пішов до колгоспу, давали 200 грамів хліба і суп із капусти. Колгоспні комори та поля охороняли наймані сторожі.
До колгоспу мусили йти усі. Худобу в господарство люди вели самі, їх до цього змушували.
Зерно, продукти забирали і вночі, і вдень: якщо вдень не знайшли — ідуть шукати вночі.
Люди з голоду почали помирати взимку і навесні.
Вижити від голоду родичі допомагали один одному. Їли листя, собак, котів. Споживали коріння рослин, гриби, ягоди, ставили петлі на зайців.
У селі загинуло від голоду чимало людей. На моїх очах, зокрема, померло двоє дітей під кущем.
Померлих від голоду вивозили на кладовище. Хто помирав у дорозі, там його і ховали. Людей хоронили самі люди. У селі відомі місця захорення на кладовищі…».
Мешканець Хотянівки Яків Вдовиченко розповідав таке: «У час Голодомору мені було 13 років. Пригадую, приходили комсомольці-активісти і відбирали усе вирощене. Шукали всюди. Діставали навіть з печі горщики і все, що в них було, забирали. А за п’ять колосків судили — це така кара була. Навіть одного колоска не можна було взяти з поля.
Селян змушували йти до колгоспу. Хто не хотів, тих податками обкладали, виділяли гіршу землю.
У нашому селі тоді в колгоспі було приблизно 15-18 сімей.
Навесні 1933 року люди почали помирати з голоду. Було таке, що і на вулиці мертві лежали. Одна жінка розродилася і померла прямо на дорозі. Її звали Єлисавета Грищенко.
Навіть колишній голова сільради Василь Кучер помер із жінкою. Прозивали його Москальчук. Хлопець жив на краю села, пас корів і помер з голоду. Хоронили померлих на цвинтарі. Я теж на одному коні їздив і звозив трупи. Ми їх вантажили на підводу по 2-3 тіла і вивозили в загальну яму.
Тоді у селі померло 82-86 осіб. Це не був неврожай, це було зроблено спеціально, для того, щоб люди вимерли. Я вважаю винним у їхній загибелі Сталіна».
За неофіційними даними, втрати українських селян у 1932-1933 роках становлять від 7 до 10 мільйонів осіб. Приблизно 38 відсотків від цієї кількості становлять діти.
Уже вищезгаданий відомий дослідник трагедії Голодомору, доктор історичних наук Володимир Сергійчук присвятив цій темі книгу «Голодні, босі і роздіті», яка щойно побачила світ. Не можна без болю, спокійно читати у ній рядки, що свідчать про жахливий мор молодої порослі української нації.
Досить згадати про гірку материнську долю Ганни Довгаль із тодішньої Київської області.
Коли на початку 1930-го розкуркулили голову родини, заславши в далекі холодні краї, то реалії виживання круто змінили райдужні мрії малих Довгалів (а їх було 11) — викинуті з добротної хати, тулилися вони по родичах, яким і самим було скрутно. А коли ж їхня мати не спромоглася виконати непосильні хлібозаготівлі, то відправили всю родину вслід за батьком у північні болота Сибіру неісходимого.
Довгими тижнями везли голодних у товарних вагонах. На пароплав, який мав доставити родину Довгалів до місця заслання, дітей занесли вже зовсім знесиленими. Відтак кожного дня, поки пливли на північ, хтось з них уже прощався з життям. Ставши чорнішою від чорнозему, Ганна Довгаль не мала права померти, бо треба було, шепочучи пересохлими устами молитву, своїми руками кидати мертве тіло своєї дитини в холодні води сибірської ріки, щоб хоч у такий спосіб відправити його на вічний спокій. І так щодня — аж поки хвилі не поглинули її останню кровиноньку…
А ось один зі спогадів комісії Конгресу США, що зафіксував таке: «Ідемо ми з братом по Єнакієво… і дивимося — під парканом лежить жінка. І вона так не лежить, а так напівсидить, напівлежить. Мертва. Ми підійшли й біля неї дитинка. І жінка мертва, а дитинка жива. І вона така — до одного року. І воно витягло в мами грудь і смокче. А мати ж мертва. Ну і ми з братом стали і плачемо. Значить, не так нам шкода тієї мами, як шкода тієї дитини, що вона не знає. Смокче й не розуміє, що там же ж нема нічого. І тут їде санітарна машина, яка підбирає ті трупи. А вони там ходили постійно, бо дуже було багато трупів, лежало. І вони хапають за ноги ту жінку, ту дитину, кладуть туди, де мертві лежать. Повезли на звалку, на цвинтар отак. То була картина, я Вам скажу. Жінку й дитину…».
Втративши розум від голоду, декотрі батьки почали поїдати своїх дітей. Їли спочатку мертвих, а потім почали різати і живих. Найчастіше варили холодець. І немовлятка, і більшенькі, беззахисні, слабенькі дітки, зазнали на собі наслідків жахливого голоду — ножа в батьківській руці.
І документів у колишніх спецхранів про це дуже багато. Так, уже наприкінці березня 1932 року мешканка Софіївки Бердянського району тодішньої Дніпропетровської області Болотникова зарізала свою півторарічну дочку з метою харчуватися її м’ясом у подальшому.
Але найбільшої загрози це лихо набрало 1933-го, коли деякі батьки навіть визначали, якою дитиною доведеться пожертвувати в ім’я життя її братів і сестер.
Зокрема, приводиться промовистий приклад. В одній із шкіл помітили відсутність учениці. Учитель разом з головою сільради вирішили з’ясувати причину, навідавшись до оселі школярки.
«Ще не встигли як слід старшеньку розпитати, — йдеться в розповіді вчителя, — як маленька двохлітня дівчинка сама похвалилася, що «ми із Соньки холодцю наварили»…
Подібні спогади очевидців страшної трагедії закликають нас, я б навіть сказав, волають пройнятися духом тієї жорстокої доби й усвідомити, що маємо пам’ятати про кожного, кого змусили загинути страшною смертю у трагічних 1932-1933 роках…
Микола СЕРГІЙЧУК