24.10.2020

Газета Вишгород

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів

Закликаю до активної роботи і якісних змін

Сьогодні, напередодні Дня вчителя, який цього року відзначається в Україні 4 жовтня, наша розмова — з директором НВК «Вишгородська районна гімназія «Інтелект» — ЗОШ І ступеня» Інною Шубко. Розмова — у розрізі досягнень закладу та загальних проблем галузі освіти.
— Інно Василівно, скільки років Ви працюєте в школі?
— У своєму навчальному закладі я працюю з 1987 року. Прийшла відразу після закінчення школи (в інституті навчалася на заочній формі) на посаду піонервожатої. Згодом працювала вихователем ГПД, вчителем, заступником директора, а з 2005 року — директором. Тобто, всього 33 роки. І за цей час школа № 2 була реорганізована у Вишгородську районну гімназію «Інтелект» (у 1999 р.), а згодом, на вимогу часу, — у навчально-виховний комплекс «Вишгородська районна гімназія «Інтелект» — загальноосвітня школа І ступеня».
— Розкажіть про роботу директора з власного досвіду. Чи важко бути керівником навчального закладу?
— Мабуть, правильніше сказати — складно. Тому що ти не просто вчитель, не просто директор. Ти — менеджер, якому повсякденно потрібно вирішувати безліч справ, пов’язаних із освітою й не тільки. Це — робота з дітьми, вчителями та батьками; вирішення різноманітних господарських справ; налагодження співпраці з різними організаціями та інституціями; пошук нових форм роботи та вдосконалення традиційних; знаходження альтернативних джерел фінансування. Дуже часто почуваю себе як багатолиций Янус: то директор, то психолог, то суддя, то прибиральниця, то художник, то … Але завжди залишаюся вчителем. І, пропрацювавши певний час директором, розумію, що керівниками не народжуються, ними стають завдяки відповідальності за справу, якою займаєшся, вимогливості (в першу чергу — до себе), завдяки наполегливості та силі волі. А все це приходить з роками й досвідом.
— Як налагоджуєте контакт із учителями?
— Успіху в колективі можна досягти лише в тому випадку, коли ти розумієш його і щиро вболіваєш за нього, радієш здобуткам кожного, підтримуєш у хвилини невдач та смутку. А запорукою успіху є вміння поєднувати вимогливість, щирість, відкритість, поміркованість і вболівання за справу. Цього досягти непросто, адже сьогодні в закладі працює 107 осіб (з них лише 6 чоловіків), серед них — 74 педпрацівники.
Дуже люблю вчителів, які не просто «відчитують» свої уроки, а ще й прагнуть робити все для того, аби заклад постійно змінювався, щоб у ньому вирувало справжнє життя. І я вдячна долі, що зі мною поруч є такі люди. Я вдячна багатьом колегам, з якими знаходжу спільну мову, з ким втілюємо вдалі плани та проєкти, а особливо — своїм заступникам. Всі мої заступники, не побоюся цього сказати, — легендарні люди! Хто не знає Валентину Оверченко, Надію Кисляк, Людмилу Бондарчук, Оксану Боутенок! І не тільки в місті, а й далеко за його межами! Тішуся, що в закладі працюють талановиті педагоги-організатори Світлана Бельченко й Ірина Радченко, завдяки чиїй праці наше позакласне життя — справжнє свято. Маємо чудового професіонала — практичного психолога Мирославу Іванишин, до якої звертаються за допомогою не лише наші учні та батьки. В умовах автономії навчального закладу важливо мати бухгалтера, який розуміється на фінансових питаннях бюджетної організації, тому дуже ціную роботу Світлани Чепак.
Прагну постійно підвищувати мотивацію вчтелів, роблю все, щоб вони знали про освітянські програми та тренінги, прагну допомогти їм знайти можливість підвищити якість своєї освіти, адже у методах і прийомах педагог має йти в ногу з часом.
Незважаючи на проблеми в роботі та в особистісному спілкуванні (колектив переважно жіночий, інколи буває різне), жодного разу не було такого, щоб у скрутній ситуації колектив не підставив своє плече! А це дуже цінно!
А ще зрозуміла, що постійність у стосунках та різноманітність форм спілкування — золотий ключик до взаєморозуміння. Так сталося, що ми вийшли з профспілки району (так ще два року тому вирішив колектив), і з того часу і допомогу, і захист, і дозвілля організовуємо самостійно. Спільні екскурсії, святкування визначних дат, суботники, різноманітні конкурси, відвідування театру, проведення нетрадиційних педрад тощо зближує людей однозначно! Адже школа — це, перш за все, — стосунки.
— Чи впроваджуєте освітні інновації в гімназії?
— Зараз всі країни конкурують не за ресурси, а за таланти та інновації. Тому це просто вимога сьогодення — створити систему освіти, яка розкриє потенціал дитини. І ми організовуємо навчальний процес, впроваджуючи інноваційні технології, проєкти, методи та інтерактивні форми навчання. Зокрема, науково-педагогічний проект «Інтелект України»; проєктні, інформаційно-комп’ютерні технології. Діти освоюють курс «Фінансова грамотність», інтегровані курси суспільних дисциплін.
— Як Ви ставитеся до профільної спеціалізації з початкових класів? Чи вважаєте це доцільним?
— Психологи довели, що те, як ми вчимо дітей до 8 років, на 70 % визначає їхню успішність. Виявляється, шкільна освіта чинить близько 20 % впливу на особистість, а вища — додає тільки 10 %. Освітні супердержави починають розвивати дітей дуже рано, але — і про це важливо говорити з українським батьками — це не означає, що п’ятирічки сідають з репетиторами вчити шахи і китайську мову. Дуже важливо не позбавляти дітей спілкування з однолітками, давати їм гратися і досліджувати світ самостійно. Перейти до моделі розвитку, не впадаючи в гіперопіку і «завантаження» дітей знаннями не за віком, — актуальне завдання для України.
— У сучасній освіті багато уваги приділяється проблемі виявлення й розвитку обдарованості учнів. Які заходи проводяться з цією метою у вашій гімназії?
— Обдарованість та нахили дітей виявляємо на рівні початкової освіти через їх участь у творчих конкурсах, міні-олімпіадах у початковій школі. Постійно діючий у закладі проєкт «Обдарованість» передбачає залучення дітей до інтелектуальних конкурсів, участі у Всеукраїнських учнівських олімпіадах із базових дисциплін, роботі в Малій академії наук. Наші талановиті учні — активні учасники заходів, що проводяться на базі центрів «Дивосвіт» та «Джерело», а також ДЮСШ. Підсумком роботи з обдарованою учнівською молоддю у нашому закладі є традиційний зліт «Майбутнє твориться сьогодні». Щороку проводимо його в травні, в День української вишиванки, на цьому святі нагороджуємо кращих учнів — переможців усіх змагань, педагогів, які їх підготували. Бажано, щоб відновилася традиція проводити подібні заходи на рівні району. Саме вони спонукають до активної творчої діяльності і дітей, і вчителів.
— З урахуванням карантину, як оцінюєте результати ЗНО 2020?
— Я вважаю, що необхідно припинити визначати рейтинги шкіл за результатами ЗНО ( і це не залежить від карантину). На мою думку — це вершина непрофесіоналізму і безграмотності. Такі «рейтинги» — це не що інше, як «мильна бульбашка». ЗНО не проводиться для оцінки якості освіти, воно має завдання оцінити персональні досягнення випускника і на основі цього забезпечити справедливий доступ до подальшого навчання. І я так стверджую не тому, що наш заклад має високий рейтинг (щороку ми входимо до переліку найкращих закладів освіти Київщини та Вишгородського району), а тому що не можна порівнювати навчальні заклади, де 10 і 70 випускників; або ставити в один рівень школи, де навчаються діти з особливими освітніми потребами, та міські ліцеї, куди діти проходять відбір; міські та сільські школи тощо. Вважаю, що кожен учень має усвідомлювати власну відповідальність за своє майбутнє, а батьки — за подальшу долю своєї дитини. Тому, ЗНО — це виключно особиста освітня траєкторія кожного випускника. І ЗНО-2020 вдало склали ті випускники, які готувалися до нього не останні три місяці, а протягом усього навчання в школі.
— Чому, на Ваш погляд, сьогодні потрібно навчати дітей у першу чергу?
— На сьогодні питання стоїть не просто навчати дітей, а й формувати в них критичне мислення, уміння та навички адаптуватися в соціумі, застосовувати набуті знання практично. Бути креативними у вирішенні завдань, гнучкими та толерантними у спілкуванні. Вчитель має виступати фасилітатором — власним прикладом вести за собою.
— Від чого залежить якісна освіта у школі?
— Від професіоналізму вчителя, від його готовності до постійного навчання та змін; від мікроклімату навчального закладу. Але, найважливіше на сьогодні, я вважаю, — це співпраця та взаєморозуміння між вчителями і батьками. Якщо ми не будемо йти в одному напрямку і спільно вирішувати всі проблеми, що виникають, то й результатів мати не будемо.
— Чи вдається в умовах економічної кризи в країні зберегти педагогічні кадри?
— Колись п’ятий прем’єр-міністр Ізраїлю, що народилася у Києві, Голда Меїр сказала: потрібно лише кілька простих кроків, щоб збудувати країну, куди будуть повертатися її діти, звідки будуть їхати лише в сезон відпусток, де люди не боятимуться за своє майбутнє. І один з них звучить так: військові, вчителі й лікарі повинні мати найвищі зарплати і найбільшу повагу.
Щоб наші діти були по-справжньому освіченими і компетентними, біля них має бути Вчитель. А у нас сьогодні йде підміна понять. Назва моєї професії вже звучить як «надавач освітніх послуг»; а дитина, яку я навчаю, — це вже не учень, а «здобувач освітніх послуг». Як на мене, то навіть від самого формулювання віє штампами. Я проти «надавання освітніх послуг». Я — за Навчання і повагу до Вчителя.
Ми дореформувалися до того, що зараз на навчання до педвузів ідуть випускники шкіл, яким відмовили у зарахуванні інші вузи. І лише 65 % із них йдуть на роботу по спеціальності. І ще, як на мене, гнітючі факти: за останні два роки не було жодного випускника на фізматі у педвузах Києва та Київщини… На початок року одна з наших шкіл залишилася без жодного вчителя української мови!!!
Так багато сьогодні кричать про постійне підвищення зарплати вчителя. А я наведу прості цифри «достойної зарплати»: спеціаліст — 4383 грн. Але… років так через двадцать він зможе здобути вищу категорію і отримати 5385 грн. А можна, порахувавши окупність педагогічної освіти, відразу після школи стати, наприклад, кондуктором трамваю і мати від 8000 грн. А почувши від громадських активістів та не менш активних батьків «Ви самі погодилися працювати на таку зарплату», — розвернутися й піти геть зі школи.
Через низьку зарплату, формування негативного іміджу вчителя через засоби масової інформації, через постійний тиск з боку так званих громадських активістів та батьків (які плутають демократію з анархією і вседозволеністю), переповнені класи, понадхмарні вимоги до роботи вчителя з боку тих, хто в школі не зміг працювати, але влаштувався у чиновницьке крісло, люди йдуть зі школи. Ситуація потребує негайної зміни, тому що через два-три роки навчати дітей буде нікому.
Я не Голда Меїр, але, на мою думку, перші важливі кроки для зміни ситуації: 1. Достойна заробітна плата вчителя. Як наслідок — можливість конкуренції, страх втратити свою роботу. Дотримання гендерної рівності. До закладів освіти мають прийти чоловіки! 2. Облаштування соціальних гуртожитків для молодих спеціалістів. 3. Відновлення санаторіїв-профілакторіїв для освітян (єдиний у Київській області, що функціонував у Білій Церкві, закрили). 4. Будівництво нових шкіл/садочків. 5. Відміна однієї з норм закону про прописку. У результаті реформи батьки сьогодні позбавлені права обирати навчальний заклад, у якому б хотіла навчатися дитина. Ми прив’язані до мікрорайонів і йдемо до школи за пропискою. А мені здається, що високий рейтинг тієї школи, де велика кількість бажаючих у ній вчитися. І цей факт спонукатиме педагогічні колективи працювати краще. Це є основою здорової конкуренції. 6. Наступне, що сьогодні надзвичайно хвилює мене, як вчителя-практика, — це запровадження інклюзійного навчання. На мою думку, кожна освітня реформа має бути осмисленою. Час показує, що не всім особливим дітям потрібна масова школа. Інклюзію поставили на п’єдестал, зруйнувавши при цьому всі спеціальні заклади. Не можна дитину-аутиста, який боїться шуму машини, що проїхала за кілометр від нього, віддавати на навчання до класу, де бігає, стрибає, галасує 36 дітей. І вчити його мають спеціально навчені педагоги!!! У іншому випадку — це профанація. 7. Далі наступне — притаманна нашим «великим мужам» дуже мила звичка призначати рік чогось. Наприклад, 2020 — рік математики. А що, у 2021 її вчити не треба буде? Вже був у нас рік англійської мови. І зробили обов’язковим вивчення другої іноземної у всіх класах. А через два роки про це забули. Зараз усі зусилля спрямовані на НУШ. А профілізація, поглиблене вивчення предметів відходить на другий план. Кількість затверджених МОН України програм факультативів та спецкурсів скоротилася вдвічі. 8. Літні ремонтні роботи. Декларується, що держава виділяє достатню кількість коштів, щоб обійтися без допомоги батьків. А хтось думав про те, що виділити кошти на фарбу — цього недостатньо. Потрібно ще й заплатити за роботу. Тому й фарбують школу вчителі з небайдужими батьками. Необхідно говорити про створення робочих технічних груп (як це практикується у Прибалтиці): влітку директор передає ключі від школи керівникові технічної групи, а у серпні перевіряє якість виконаного ремонту. Про наші «приймання» шкіл говорити не хочеться…
Я закликаю до активної роботи за наше майбутнє та до якісних змін. Адже, якщо нація має пригніченого вчителя і, як результат, є неосвіченою, нездоровою, не має наукових прогресів, — вона не буде існувати в сучасному світі.
Вікторія ШМИГОРА