За великим рахунком, чоловікові, про якого нижче піде мова, заборгували всі. Не в сенсі грошей, а в належній шані, яку він сповна заслужив. Ні Рада Міністрів СРСР, ні профільне Міністерство промислового зв’язку СРСР не дотрималися свого слова вручити йому зірку Героя Соціалістичної Праці. Не віддали йому належне і в ЦК Компартії України, а місцеві партноменклатурники та очільники Вишгорода впритул не помічали його заслуг перед містом. Врешті-решт добре слово мали б сказати і тисячі вишгородців, які завдяки його старанням отримали від держави квартири. А мова піде про першого директора заводу «Карат» Юрія Францовича Кумасинського.
З ним ми зустрілися у затінках скверика, де легенький вітерець розвіював спеку. Попри солідний вік Юрій Францович виглядав бадьоро, а чіпка пам’ять тримала безліч інформації, від подробиць дитинства і до останніх подій. Важко було усвідомити, що переді мною людина з 70-річним стажем, з якого 60 років — на директорських посадах. Тому вже не було дивним те, що Кумасинський здобув три вищі освіти: технічну, економічну і політичну.
Юрій Францович вважає, що пік його кар’єри припав на 70-і роки минулого століття. І це переконання підтвердив фактами:
— На початку 1970-х СРСР мав високі обсяги виробництва сталі, чавуну, видобутку нафти і газу, а ось високотехнологічна галузь відставала, — пояснив він. — А це відчутно впливало на продуктивність праці. Тому уряд СРСР розробив програму розвитку електронної промисловості. Було утворене відповідне союзне міністерство, потім ще Міністерство промислового зв’язку, тобто створювалася серйозна база новітньої галузі. Не в останню чергу електронної продукції потребувала оборонна промисловість.
У ті роки Юрій Францович працював у білоруському Гомелі. І раптом пропозиція з Москви — очолити Гомельський завод радіотехнологічного обладнання. В наявності такого підприємства у місті просто не існувало. Тобто, Кумасинський мав побудувати завод з нуля, з кілочка, забитого на пустирі. При чому, у стислі строки.
Московський вибір керівника був не випадковим. Кумасинського знали у міністерстві як здібного організатора. Це зараз по-модному таких людей називають успішними креативними менеджерами, а тоді просто тямущий інженер, грамотний економіст і надійний керівник, який не підведе.
Чи вагався Юрій Францович, адже відповідальність — колосальна?
— Я знав, що будуть певні труднощі, але також знав, що буде й міцна підтримка, — згадував директор. — Особливо я вдячний за неї першому секретареві ЦК Компартії Білорусії Петру Машерову. Ми неодноразово з ним зустрічалися, і це була надзвичайно порядна людина, яку дуже шанували і любили в Білорусії. Його внесок у будівництво заводу був дуже великим.
Пізніше Юрій Францович з болем у серці сприйме звістку про трагічну загибель Машерова в автомобільній катастрофі. Навантажений бульбою автомобіль раптом став поперек дороги перед машиною Машерова. І тоді, і зараз багато хто переконаний, що це — не випадкова смерть, що таким чином Брежнєв усунув кандидата на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС.
Завдання уряду і партії було успішно виконане — невдовзі завод увійшов у постійну експлуатацію, поступово набираючи обертів до проектної потужності.
У директора були різні ситуації: курйозні й веселі. Як керівник він був і не лібералом, і не тираном, а принциповим і справедливим. Іноді доводилося карати недбайливих працівників, а потім дуже переживав.
Якось санітарні інстанції засумнівалися у якості очищення відпрацьованої води. Дійшло до того, що цим зацікавився КДБ.
— Потрапити на гачок до комітетчиків — неприємна річ, — ділився спогадами Юрій Францович. — І тоді я вирішив зробити ось що: наказав запустити в очищені води коропів. Далі запросив кадебістів і санлікарів — дивіться, мовляв, жодна риба не померла. У цій воді коропи почувають себе прекрасно. На тому справу й припинили.
Я ще переживав ось чому: мого батька, комуніста з дореволюційним партійним стажем, арештували і розстріляли у 1937-му. У 1950-х роках він був реабілітований. На мені висіло клеймо «син ворога народу», і в КДБ про це знали і пам’ятали. Але обійшлося.
Звісно, Кумасинський жив у Гомелі не лише заводськими буднями. Рибалка! Ось що приносило істинне задоволення. А це тихі заводі на річці Сож, на Дніпрі, Прип’яті, юшка, пропахла димком, душевні друзі. Ніякі курорти не йдуть у порівняння з цією ідилією.
Юрій Францович з іскорками в очах розповідав, як витягував шестикілограмового сома на Десні, про відмінності зимової рибалки. А от полювати на звірину не любив — шкода тварин. Останнім часом навіть рибу відпускає — нехай живе.
Завершуючи гомельський період Кумасинського, хочеться сказати, що його дітище працює і сьогодні. Гомельський завод радіотехнічного оснащення, так він тепер називається, випускає запчастини і приладдя для автомобілів, оптичні вироби для відеоапаратури, контрольно-вимірювальне обладнання для перевірки цифро-аналогових блоків, для складання та монтажу вузлів радіоелектронної апаратури та багато іншого.
— Здається, роки становлення заводу залишилися позаду, можна трохи уваги приділити і своєму побуту, — поринав у минуле Юрій Францович. — Тому вирішив побудувати невелику дачу. Поділився задумом у міністерстві, а там порадили не робити цього. Чому? А ось побудуєш завод в Україні, є таке містечко Вишгород, тоді і займешся дачними справами. Це була приголомшлива новина.
У Москві дуже цінували цього керівника з колосальною працездатністю. І коли почали шукати кандидатів на посаду директора майбутнього вишгородського заводу «Карат» — сумніву не було: ним має стати Кумасинський.
Чому новий завод запланували побудувати саме у Вишгороді? Слушне запитання, і Юрій Францович надав чітку відповідь:
— Після завершення будівництва Київської ГЕС фактично без роботи залишилися багато будівельних організацій. У Вишгороді вже була непогана база будіндустрії. Плюс розвинута комунікаційна мережа, наявність трудових ресурсів, близькість до Києва — ці фактори і вирішили долю заводу.
У класичному значенні, щоб розпочати будівництво серйозного підприємства, має минути до семи років підготовчого періоду: проектування, технічне обґрунтування, включення об’єкту в програму Держплану СРСР і саме будівництво два-три роки. Подібного люфта у Кумасинського не було. Продукція із заводу мала піти вже через пару років. І знову найважливішим замовником обладнання було Міністерство оборони СРСР.
Що собою являв Вишгород у середині 1970-х років? Напівсело і напівмісто. Нещодавно отримав статус районного центру. Тут тобі хрущовки і поряд кукурікає півень з приватного сектору. Населення — 14 тисяч, в основному — енергетики.
— Я швидко второпав, що тоді у Вишгороді електрики поділялися на дві категорії, — сміявся Юрій Францович. — Одна частина заробляла гроші за кордоном на гідротехнічних будовах, а інша — полуничники, тобто торгували ягодами в Росії. Потрібно було негайно шукати кадри, навчати людей. Ми запрошували на завод спеціалістів з Білорусії, Сибіру, багато прийшло молоді з технічних вузів, технікумів, училищ, просто з навколишніх сіл. Я зі свого досвіду знав, що треба робити, щоб уникнути плинності кадрів. Це — забезпечити людей житлом. Тому у міністерстві, Держплані я поставив питання руба: потрібні кошти на житлове будівництво — це запорука стабільності. Якщо після пуску першої черги на заводі мало працювати 5 000 чоловік, то введення в експлуатацію другої черги вже передбачало 8 000 працівників.
Вибити ці кошти було дуже складно, але врешті-решт я отримав фінансування на будівництво 1 500 квартир. Нам довелося знести близько 70 приватних будинків, щоб на їх місці будувати багатоповерхівки. Коли трапилася аварія на ЧАЕС, ми віддали переселенцям 180 квартир. Практично житло отримали всі, його хто не мав.
До речі, місцеві партійці добре попсували нерви директору саме з питань житлового будівництва. За їхніми планами, проспект Молодіжний (нині І. Мазепи) мав простягнутися до Гори, до церкви Бориса і Гліба. Потрібно було зносити десятки індивідуальних будинків, розчищаючи простір для багатоповерхівок. На їх думку, це мав зробити за свої кошти завод «Карат». Кумасинський рішуче відмовився, бо гроші були потрібні на квартири своїм працівникам. Так і виник конфлікт, який довелося вирішувати на високому рівні, де підтримали позицію директора. Так чи інакше, але варто пам’ятати, що у спорудження заводського житла було внесено 14 млн 862 120 рублів. Тоді курс долара сягав 60-80 копійок. А за нинішнім курсом — це 16 млн доларів. Вісім нових багатоповерхівок «Карату» із магазинами на перших поверхах, гуртожиток, дитсадок «Джерельце», стадіон, корпус майбутнього ПТУ, а в перспективі вечірнього відділення технікуму надали Вишгороду образ міста.
Ми звикли говорити: завод «Карат». В дійсності це були три підприємства: дослідний завод «Карат», Вишгородське спеціальне конструкторсько-технологічне бюро, завод радіотехнологічного обладнання. Що цікаво: завод ще будувався, а Кумасинський вже організував випуск продукції в орендованих бараках уздовж нинішньої вул. Шолуденка. Наче як у війну на Уралі: ще не було цехів, а верстати вже працювали. Це ще раз підкреслює організаторський хист Кумасинського.
За своє життя Юрій Францович зустрівся з багатьма видатними людьми: міністрами, академіками, партійними діячами, які добросовісно працювали на благо держави. Не про дерибан думали, а про економіку. Цим правилом керувався і директор Кумасинський.
Наприкінець нашої розмови я задав наболіле для нього питання: чи можна було вберегти завод від дерибану? І якби він був на той час ще директором заводу, які б заходи вжив? Юрій Францович відповів однозначно:
— Завод дійсно можна було зберегти. Його обладнання дозволяло випускати продукцію, яка на той час була у дефіциті. Це різноманітне навісне обладнання для фермерської техніки. Треба було залучати серйозних західних інвесторів, вивчати кон’юнктуру ринку, і процес пішов би. Але для цього потрібні керівники зі сталевою волею, а їх тоді вже не було. Шкода.
Володимир ТКАЧ
