27.09.2020

Газета Вишгород

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів

Декларації про державний суверенітет — 30 років

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України.
Український народ через 70 років після доби Української Народної Республіки та визвольної боротьби 1940-1950 рр. знову на повен голос заявив про своє прагнення до незалежності.
«Зваживши на волю українського народу та його одвічне прагнення до державної незалежності, підтверджуючи історичну вагомість прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року, Верховна Рада постановляє: вважати 16 липня Днем проголошення незалежної України і щорічно відзначати його як державне свято» — саме так звучала ухвалена цього дня постанова Верховної Ради «Про день проголошення незалежності України».
Розгляд проектів Декларації у пленарному режимі Верховної Ради тривав із 28 червня по16 липня. Новий склад Верховної Ради УРСР здійснив стрімку еволюцію від народних депутатів союзної республіки до парламентаріїв фактично незалежної держави. І в цьому була велика заслуга Народної Ради, яка, перебуваючи у меншості (125) із (450), вже через декілька місяців зуміла переконати більшість народних депутатів підтримати ідею суверенітету та незалежності України.
Збігнєв Бзежинський напише, що Декларація «стала чи не першим цвяхом, забитим у домовину радянської імперії».
Це дійсно так, українці (після Литви) зробили реальні кроки до відділення від «єдиного і нєдєлімого». І, незважаючи на істерію Росії, хоч і повільно, але йшли до побудови власної держави.
Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х багатьом було зрозуміло, що СРСР агонізує. Це можна прочитати у спогадах І. Плюща, який у той час обіймав посаду першого заступника голови українського парламенту.
Розпочались міжнаціональні конфлікти між вірменами і азербайджанцями у Нагорному Карабасі, криваві сутички між киргизами і узбеками. Тож навіть противники виходу УРСР зі складу СРСР розуміли, що щось подібне може бути і в Україні.
Був і ще один чинник, який сприяв нашому віддаленню від Москви: протистояння між Михайлом Горбачовим і Борисом Єльциним.
Саме ця боротьба призвела до того, що російський парламент прийняв декларацію про незалежність Росії. Сталося це 12 червня 1990 року. Після цього їхня ворожнеча досягла апогею, і М. Горбачову було не до України: він переймався проблемами нейтралізації свого головного супротивника.
Українські політики-демократи почувалися у відносній безпеці. І результат голосування у Верховній Раді був вражаючим: із загальної кількості депутатів — 373, «за» державний суверенітет проголосували 355.
Миттєво Україну підтримали лідери світових держав.
США: українці намагаються повернути втрачену століття тому державність цивілізованим, правовим шляхом.
Прем’єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер назвала рішення українського парламенту вчинком, який «свідчить про толерантність українців».
Михайло Горбачов сказав: «пожартували, мабуть, наші українські друзі». Та незабаром зрозумів, що не зовсім так. Нашому прикладу послідували парламенти інших республік. Проте господар Кремля все ж вирішив усе переграти — підсунути ідею союзного договору. І хто зна, як би воно було, коли б не державний заколот, що стався у серпні 1991 року. А вже у грудні відбувся референдум, на якому українці висловилися за право бути господарями на своїй землі. І все це завдяки прийнятій Декларації про державний суверенітет.
Відтоді минуло 30 років. З історичної точки зору це не так уже й багато.
Але разом з тим, не можна недооцінювати цю подію. Адже йшли ми до неї століттями. У 1919-му здавалося, що ось вона, Воля, але російські більшовики знищили Українську Народну Республіку…
Навесні 2014-го року у двері багатьох українців постукала війна. З Росії, звідки вона вже приходила на українську землю…
Сьогодні, говорячи про Декларацію від 16 липня 1990 року, мимоволі згадуємо Універсали Української Центральної Ради, особливо останній, Четвертий. Вони приймались у різні історичні епохи і за різних умов, що, звісно, не могло не позначитися на їхньому змісті. Але об’єднує їх одне — прагнення українців мати власну державу, будувати добросусідські відносини з іншими країнами.
У 1919 році російські більшовики зразу пішли на Україну війною, у 1990 р. імперія уже сама розпадалася, тому утрималась від війни. Натомість вірні її послідовники, виховані в нетрях КДБ, за 24 роки намагаються «виправити цю прикру помилку». Тому і ллється сьогодні кров українського народу, який захищає свою землю від знавіснілого російського ката. Ось і маємо мільйони переселенців, десятки тисяч вщент знищених будинків, шкіл, лікарень.
Сьогодні іде реальна війна за нашу Незалежність. І ми її не програємо.
Тому що держава не та, що була 100 років тому, військо теж не те, в чому наш «старший брат» уже переконався. І якою буде Україна — залежить від кожного із НАС.

Степанія СІДЛЯР,
радник голови Вишгородської РДА з питань духовності і просвітництва, голова громадської організації «Духовно-просвітницький центр «Спадщина»