24.10.2020

Газета Вишгород

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів

Сталінське приборкання Ірпеня

Жодна в історії людства цивілізація чи тоталітарний режим стільки не нашкодив природі, як будівники комунізму. Історія меліорації ірпінської заплави — це лише маленький штрих до картини безумства, екологічного шабашу на всіх теренах СРСР.
Про річку Ірпінь можна говорити безкінечно, бо її береги були колискою багатьох народів. Саме по Ірпеню пролягав південний кордон прабатьківщини кельтів, до того, як вони рушили у Західну Європу і далі до Великої Британії. Потім Ірпінь служив північною межею Країни скіфів, бо на правому березі ще можна знайти залишки скіфських курганів, а далі на північ — жодного. У свій час це був і природній кордон між слов’янськими племенами: лівобережний Ірпінь — древлянська земля, а з правого берега — територія полян. У середньовіччі він знову набрав статусу прикордонної ріки між Річчю Посполитою і Російською імперією. Саме на Ірпені відбулася у 1320 році битва між литовським військом на чолі з Гедиміном і монголо-татарськими окупантами, і таким чином було розпочато звільнення України-Руси від татарського іга.
Ще одна кривава битва відбулася на Ірпені у 1651 році між козацьким військом на чолі з полковниками Антіном Ждановичем та Филоном Гаркушею і литовським військом гетьмана Януша Радзивілла. На околиці села Демидова налічується більше 200 козацьких могил.
Ірпінський правий берег перед війною став Київським укріпрайоном з побудованими залізобетонними дотами. У 1941 році німці так і не прорвали оборону КиУРу.
Звідки пішла назва Ірпінь? На істину претендують декілька серйозних припущень. Перша версія — це індоарійське походження назви: «Ір» — ріка, а «пінь» — охоронниця або оберіг. Арійські племена проживали на цій землі задовго до слов’ян.
Заслуговує на повагу й гіпотеза про англосакське коріння. Кілька тисяч років тому Ірпінь мав дуже широку заболочену заплаву, тому староанглійською мовою кельти склали назву з двох слів: «Еаr» – озеро і «Fenn» — болото, тобто, замулена водойма. До речі, корінь «Fenn» — мул — присутній у назві села Феневичі Іванківського району, що розташоване серед боліт.
Третя версія: назва походить від призабутого праслов’янського слова «рпа», «рупа», що означає «яма». Очевидно наших пращурів вражала глибина річки.
Нарешті існує припущення, що назва річки може походити від кримськотатарського слова «ірпа» — осот — багатолітня трава, що густо росла по берегах цієї річки.
На берегах Ірпеня голодним міг бути лише лінивий. У руслі річки, тупикових заводях та плесах, болітцях, серед густих очеретів і верболозів водилася сила-силенна риби, птаства і звірини. Навіть у другій половині ХІХ століття в Ірпені водилося 57 видів риби. А ось згідно з монастирськими літописами, польськими і литовськими хроніками, у річку з Дніпра заходили білуги вагою до 20 пудів. Це 320 кілограмів! Соми вигодовувалися до 15 пудів. Не риба, а кабан! Столітні сомища хапали на воді качок, гусей, собак і навіть маленьких дітей. По протоках і стариках гуляли семипудові осетри, щуки вагою до 60 фунтів (24 кг). А таку рибу, як окунь, йорж, плітка, лящ, плоскирка, піскар, бичок і за рибу не вважали. Винятком був хіба що лин: ніжний, смачний, золотистого кольору. Монахи дуже полюбляли готувати з нього холодець, линки гарно умлівали в молоці. Уміли слуги божі готувати смаколики.
Звісно, ірпінські плавні кишіли птаством, а на водопій торували стежки олені, тури, лосі, косулі, ведмеді, кабани, вовки. Недарма сюди за часів Київської Русі на лови полюбляли приїздити всі київські князі. Тепер про турів — цих первісних биків вагою більше тонни, нагадує хіба що місцевість Туровча. А наші далекі пращури полювали навіть не шерстистого носорога, який водився тут 20 тисяч років тому. Можливо, десь під торфами лежать останки і мамонтів.
Сьогодні дивлячись на тихеньку річку Ірпінь, важко уявити її повноводною. А, між тим, ще 100 років тому ширина річки у гирлі сягала до 50 саженів, себто, більше 100 метрів, а глибина — до семи фунтів (два метри), місцями — до двох саженів (п’яти метрів). З Дніпра в Ірпінь вільно заходили байдаки — дерев’яні судна вантажопідйомністю 200 тонн з осадкою до півтора метри. На «дубах» — човнах-довбанках люди ловили рибу, перевозили подорожніх через річку. Переправитися через Ірпінь у стародавні часи було не так просто. Коли княгиня Ольга йшла з каральною експедицією на древлянський Іскоростень, то її піше військо, кінна дружина та обоз переправлялися через річку два дні.
Таким був Ірпінь до приходу до влади більшовиків. Це означало, що для річки закінчилися вільні часи і до ведеться їй жити вже не за своєю волею, а за волею людини, а точніше – волею комуністів.
Перші двадцять років до війни Ірпінь не чіпали. Більше того, колгоспникам забороняли осушувати заплаву під плуг. Пояснювалося це просто: ірпінська пойма слугувала перепоною для наступу на укріпрайон. Більше того, військові вирішили ще більше заболотити місцевість, і спецсектор Наркомату землеробства УРСР спорудив три греблі від Козаровичів, Демидова до Червоного хутора (Синяк). Дамби насипали колгоспники Димерського району протягом 1932 року. Але повінь наступної весни зруйнувала їх. Ніщо не могло встояти перед натиском льодово-торфяної маси та очеретяних полів. Не допомагала навіть вибухівка. Ріка протестувала проти тупого втручання людини. З часом відновили лише одну дамбу біля Демидова, але навіть і ця одинока дамба на початок оборони Києва завадила німцям захопити з ходу столицю з півночі та заходу.
Справжня біда прийшла на Ірпінь у 1947 році. У світлі сталінського перетворення природи розпочалися «великі будови комунізму» — сумнозвісні ГЕС на Дніпрі і Волзі, а також був наданий поштовх до осушення українського Полісся. Щоправда, цим почали займатися ще на початку 1941 року, коли за один день на болота виганялося до 100 тисяч зеків, але тут гримнула війна. Було заплановано осушити за 15 років 4 млн гектарів, випрямити 24 тис. кілометрів річок, побудувати 37 водосховищ і 2 100 ставків і т. д. У серпні 1947 року ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР приймають сумісну постанову «Про здійснення завдань, поставлених тов. Сталіним Й. В. по зрошенню земель півдня України», а вже через два місяці по тому розпочинають «освоєння пойми річки Ірпінь і її притоків». Бадьорі рапорти летіли до Кремля:
— Робимо все можливе, товаришу Сталіне!
— А ми вас не обмежуємо, — відповідав вождь. — Робіть і неможливе!
Екскаватори рвали прадавні береги річки Ірпінь, звивистий, з плавними заворотами випрямляли під лінійку, перетворювали у велику канаву. Про ніякі економічні, екологічні та інші експертизи не могло бути і мови. Нікому навіть і на думку не приходило провести всенародне обговорення. Все вирішувалося вождем всіх народів і часів, а на місцях — на рівні сільгоспвідділів ЦК КПУ або ЦК КПРС. Ніхто не бажав передбачити, що в результаті бездумної меліорації Україна втратить 2,5 млн гектарів земель.
Що ми бачимо сьогодні? Легкий шар торфу на осушеній поймі поступово видуває вітер, і оголюється пісок. Неозброєним оком помітно, що земля пересушена. Система догляду за канавами порушена, а частково знищена. Різко знизився рівень грунтових вод. Все це виявилося згубним для всієї екосистеми. За великим рахунком, в Ірпені риби вже немає. Відсутність водоохоронних зон призвела до того, що річка замулюється грунтом з розораних полів. Помітно і те, що земля на поймі вже виснажена. Це і не дивно, бо її власники вважають, що вона має добре родити і без добрив. А якби на законодавчому рівні була прийнята норма, що господар землі зобов’язаний підтримувати урожайність грунту не нижче того рівня, коли отримав цю землю, — ситуація була б іншою.
Сьогодні річка Ірпінь приручена і слухняна. Вона вже не тече, а стогне і вмирає. Її намисто — красуня пойма — занедбана, виснажена до краю. На ній, пересушеній, щовесни горять торфяники і бур’яни. Ірпінська екосистема, яка існувала тисячоліттями, зараз у коматозному стані. І скільки вона ще протримається — невідомо. Достеменно одне — недовго, бо зворотній відлік ніхто сьогодні так і не спромігся зупинити. А шкода.
Володимир ТКАЧ