Це московія, містечко електрогорськ, вулиця лєніна, будинок 1928-го року, побудований німцем Классоном для робітників ГРЕС № 3. У ньому народилася моя мама, звідси мій дід Іван Павлович Шляков (НА ФОТО) у віці 39-ти років, маючи бронь через свою посаду бухгалтера та наявність двох дітей, пішов добровольцем на фронт, у власному одязі, без зброї. І майже одразу потрапив в оточення з тисячами таких же добровольців і загинув, ставши одним із мільйонів «пропавших бєзвєсті»…
Бабуся та й моя мама довго боялися згадувати про діда, а отримати якусь пенсію – і поготів. А ще розповідали про мужика із сусіднього під’їзду, котрий повернувся з полону з переламаними руками, якими намагався втриматися за борт військового автомобіля, а совєцькі товаріщі офіцери били його по руках прикладами, аби відчепився…
Тільки плакали, поминаючи в «дєнь пабєдьІ», коли вже той «празднічньІй» день з’явився на офіційному рівні, а згодом і в телевізорі. А в будинку лишилися жити вдови з дітьми — два під’їзди, два поверхи, на поверсі по шість кімнат, спільні кухня/туалет.
Шість років тому, вже в 21-му сторіччі, з цього маленького містечка, можливо, з такого ж будинку, на наш український Донбас відправлялися «добровольці» (я гуглила, вони справжні) — «пострєлять бєндеровцев»…. Побачивши будинок, одразу згадала і «наше» вікно, з якого «бабушка» Поля кликала мене додому, і балкон, на якому гралася маленькою в «куколкі», і це «крьІльцо», біля якого пройшло моє дитинство і де я, 8-9-річна, співала, як уміла, Червону руту, а сусідські діти дивувались: «вот хахлушка дайот» — і гойдали мене на гойдалці, що стояла тут…
Цей будинок, який «до війни» я час від часу згадувала, навіть запахи пам’ятала, тепер став мені ворожим, наче саме з цих вікон ціляться в моїх, українських, Воїнів «любітєлі руского міра»…. Я не святкую їхній «дєнь пабєдьІ». Я згадую свого діда Івана, мільйони інших дідів, котрі загинули в страшній війні, яку розв’язали справжні кати своїх народів — сталін і гітлер. Я живу в Україні, живу Україною, як умію, люблю її, шаную наших Героїв. Уклінно дякую нашим Воякам, котрі боронять МОЮ Україну, і вічна пам’ять і слава ГЕРОЯМ, які поклали свої життя за неї. Слава Україні і слава нашим ДОРОГИМ ЗАХИСНИКАМ.
Попитайте в євреїв, які жили в резервації, як то — мати зірку шестикутну на спині, в яку може стрелити німець без жодної апеляції, і забити на вулиці на очах у матері єдиного сина… Попитайте в тих, хто в гулагах конав на нарах, вигниваючи ззовні, тліючи зсередини, як червоні нелюди, жеручи самогон і сало, вистилали ями трупами — а згодом їх ставили в приклад піонерам… Попитайте про голод, чорний, як земля на погості, у тих, кому м’ясо людини рятувало життя, але вбивало глузд. Про людські черепи і кості, що стирчали з-під плугу, і про владні еліти, що на цих костях пирували…
Застрягають слова, наче риб’яча кістка, у горлі, і волосся дибки стає від жаху… Це про тих, хто хотів просто жити на волі, А, натомість, потрапив у катівню, на безжальну радянську плаху.
Олена РОГОВЕНКО
