Тридцять четверта річниця аварії на Чорнобильській АЕС, уже тридцять четверта… Тоді, у теплу квітневу ніч, тихі поліські краї струсонув вибух, що навіки залишив у цих місцях незагоєні рани наслідків катастрофи. Тисячі людей покинули свої домівки з надією на повернення. Досі обійстя чекають господарів, але марно. Лише групи туристів час від часу додають життєвих фарб примарним вулицям колись жвавих населених пунктів. Протягом 2019 року Зону відчуження відвідали більше 70 тисяч туристів, з яких більша половина – іноземці із 112 країн світу. Такий вид туризму набрав популярності буквально кілька років тому, і хоча екскурсії до Зони є задоволенням недешевим, бажаючих побачити Чорнобиль, Прип’ять, АЕС та саркофаг над зруйнованим реактором більшає щоразу. Для туристів розроблено 11 маршрутів, один з яких передбачає відвідини й селища Поліське…
Саме до Поліського, а вірніше в гості до тих, хто не захотів покидати рідних домівок та проживає нині на території селища, журналісти нашої газети їздили за спілкуванням і враженнями. Після аварії на ЧАЕС Поліське мало стати «зразковим містом поблизу периметру забруднення». Селище динамічно розбудовували і розвивали. Але була на той час одна чорна таємниця — колосальне забруднення ґрунтів радіоактивним цезієм-137. А людей звідси відселили лише на початку дев’яностих… Тобто, вони сім років жили у забрудненій зоні. Нині ця територія охороняється, але, якщо отримати дозвіл від адміністрації Зони відчуження, то потрапити на територію Поліського доволі просто (переконалися на власному досвіді). Далі – перевірка документів вартовими поліцейськими, шлагбаум, інструктаж. Нам делегують супроводжуючого — старшого лейтенанта поліції Олександра Миколайовича Костюка. Старлей ще раз нагадує правила поведінки: діє заборона будь-що вивозити, їсти чи палити на відкритому повітрі, не можна заходити всередину будівель, бо більшість із них давно почали руйнуватися. Щоб подолати наше хвилювання, бо дехто з нашої творчої компанії вперше їхав у Чорнобильську зону, «гід» Олександр Костюк пояснює, що боятися радіації не треба, адже за день перебування в зоні людина отримує опромінення не більше ніж на центральній вулиці Києва — Хрещатику, або від години польоту в літаку.
Лише після профілактичної бесіди рухаємося за маршрутом, який нам одразу запропонував Олександр Миколайович. Повинна сказати, що селище без людей сприймається так само моторошно, як у дитинстві назва книги «Вершник без голови». Дивитися на це важко, але побачити подібне — треба. Після такої «екскурсії» виникає відчуття, схоже на виписку із лікарні через затяжну хворобу: починаєш більше цінувати життя, думати про рідних, дихати з насолодою. Офіційно в Поліському ніхто не живе з 1999 року. Саме тоді завершилося відселення. Кажуть, людям пропонували дуже вигідні умови: нові будинки, квартири в столиці, гроші. Бували випадки, що людина спочатку погоджувалася, але через деякий час батьківський будинок, нехай навіть і з фоном, здавався милішим. Серед них — Дмитро Герасименко. Чоловіка із сім’єю евакуювали до Харківської області. Дев’ять років він не бачив рідного містечка. А коли відвідав, був вражений побаченим і вирішив оселитися в батьківському домі.
А хтось не захотів нікуди їхати і залишився. Не покидав дому й сусід поета — корінний житель Поліського Віктор Петрович Лук’яненко. Він народився 26 листопада 1940 року. Закінчив Київське військове училище, Харківський фармацевтичний інститут. Сорок років працював провізором. Нагороджений Грамотою Верховної Ради УРСР за участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Про саму аварію Віктор Петрович говорить неохоче: «Пам’ятаю цей день, коли сталася катастрофа. Я тоді працював у поліській аптеці. Ми щодоби готували ліки та возили в Прип’ять препарати. Жахливо було». Віктор Петрович любить читати газети, по які їздить до найближчого поштового пункту у село Мар’янівка (Поліського району) на власному автомобілі. І ще раз або два на тиждень — за продуктами. Городу обробляє зовсім трішки. Тримає маленьку пасіку.
Рік тому померла дружина Людмила. Важко переносить втрату рідної людини. Та має підтримку від двох доньок і чотирьох онуків. Це додає йому наснаги. Самосели, всупереч моїм очікуванням, на життя не скаржаться, відірваними від цивілізації себе не вважають. Кажуть, що мають все, що потрібно для життя: вода з криниці, світло, супутникове телебачення, мобільні телефони. Віктор Петрович підтверджує нам слова супроводжуючого поліцейського про радіаційний фон: — У цих місцях нема ніякої радіації — ми гриби щороку збираємо та їмо — усе з нами добре, — каже він. — Та й мед гарний виходить, чистий за показниками. Всі кажуть: радіація, забруднення! А я живий, здоровий і вдома.
Наші сусіди переселилися. У них був будинок, як і у нас, — над річкою. Мали свій сад, город, рибу ловили, а потрапили у степ. Недовго вони там прожили і померли на чужині. А я — краще тут… Рідний край є рідний край. За словами самосела, Поліське — улюблене місце закордонних туристів. Приїздять і з Польщі, і з Канади.
Завершивши недовге спілкування, Віктор Лук’яненко долучається до нашої маленької делегації і зголошується показати місцеву церкву. На «проводи» по Великодню приїжджає багато земляків на могили рідних чи на храмове свято Покрову. В такі дні та на інші великі церковні свята обов’язково в церкві священнослужителі правлять службу. Поліська церква напрочуд жива і гарна, в ній пахне ладаном і воском. Складається таке враження, ніби щойно з молитви розійшлися по домівках жителі селища — парами, родинами, дворами….
Біля пам’ятника воїнам, які загинули під час Другої світової війни, вражає несподіваний порядок: чорні надмогильні камені з підфарбованими літерами свідчать, що за ними доглядають. Віктор Петрович підказує: то все лісники. Доглядають не лише за цим монументом, а й за могилами, де поховані жертви нацистського режиму, — в 1941-у фашисти розстріляли 252 жителі району.
Було селище – і ось воно зникає, майже зникло… Ще існують вулиці, але вже без назв… Автобусні зупинки позначають місця, де колись чекали на рейсовий транспорт люди, які їхали у своїх справах. Навколо — каркаси колишнього життя: «Дитячий світ», ресторан, пошта, кінотеатр, райрада. А за ними — руїни Будинку культури, навпроти якого, на роздоріжжі, вже проріс символ і орієнтир нового часу — береза у каналізаційному люці. Самосели так і кажуть: «Дійдете до берези у люці…».
З числа тих, хто не злякався ризику захворіти чи померти і залишився жити тут, у місці, яке свого часу налякало весь світ, – наша наступна героїня. Їхали ми до неї, згідно з геолокацією на моєму гаджеті, вулицею 1 Травня. Але то швидше не вулиця, а занедбана дорога, яку по обидва боки тісно охопив захаращений ліс.
Діставшись до хатинки, в якій проживає 91-річна бабуся Алла Іванівна Потейчук, ми звернули увагу на впорядкований сад та невеличкий город. На воротах господи – саморобний дзвін із чавунного котла.
До нас вийшла сухенька, симпатична і дуже приємна пані Алла. Вона ділилася своїми життєвими спогадами довго. І Голодомор, і війна, і тяжка праця та трагічна смерть чоловіка, а потім і Чорнобильська катастрофа — занадто багато випало на долю цієї тендітної жінки. Але сильна духом, маючи в житті єдину розраду — сина Юрка, Алла Іванівна не опускала рук. Тому, коли її намагалися відселити з Поліського, вона прийняла непохитне рішення залишитися в рідній хаті. Її вибір підтримав і син. «Після катастрофи сюди приходили по п’ять разів на день з анкетами і запитували, куди ми хочемо переїхати? Я говорила, що нікуди. Було страшно. Приїжджали священики і пророкували, що тут люди будуть падати. Але я сказала, що радіації вистачає всюди, вона повітрям розлетиться не лише по Україні. Тому нікуди я не поїду. Краще помирати в своєму домі, ніж серед чужих людей. Так і залишилася. Пізніше знову приходили і силою заставляли хоча б у Київ. Але ні, ніякого Києва.
Я посадила сад — дуже смачні яблука, сливи, полуниця, смородина, картоплю саджу. Взяла город шість соток, вклала туди море сил — сокирою його по клаптику розробляла. У нас тут добре. Тут так багато різних грибів — білих, лисичок, сироїжок, зеленок і море чорниці в лісі. Це дуже багате місце і родюча земля — м’яка, пухка», — ділилася з нами Алла Іванівна. Бідкалася старенька, що здоров’я трохи підводить її та що важко 22 роки жити без світла. Також просила передати слова вдячності вчительці із села Луговики (Поліського району) за смаколики, які та передає чи привозить бабусі. «Я вас попрошу, тільки не дайте Поліському загинути, щоб його закопали повністю. Добийтеся, будь ласка, розвитку. Це дуже хороше місце. Тут немає радіації. Скільки разів приїжджали люди, військові, поліція з дозиметрами. Перевіряли пісок і воду. Все в нормі…», – такими словами проводжала нас Алла Іванівна.
Ми поверталися назад із купою вражень і неоднозначних емоцій. Як це не парадоксально, Чорнобильська катастрофа подарувала нам унiкальне мiсце, вiдрiзане вiд решти свiту, аналогiв якому немає. I воно й далi живе – хоч i життям, таким вiдмiнним вiд звичного.
В усьому світі межі ділять простір. І лише навколо Зони відчуження інша межа — вона відділила час від реальності… Тепер там навічно — весна 1986 року… Після Чорнобильської аварії було відселено 31 населений пункт багатостраждального Поліського району, близько 28-ми тисяч мешканців покинули свої оселі й обрали безпечніші з радіаційного погляду місця, а найбільш постраждалий район від мирного атому сьогодні чомусь виявився забутим…
Дивлюся у вікно автівки — навколо краса фантастична, мальовничі пейзажі. Це мав бути маленький рай на землі, який, на жаль, перетворився на великий цвинтар людських доль.
P.S. На жаль, світлини і життя ТАМ — вже історія… Цьогорічні нищівні пожежі витіснили самоселів поза межі Зони відчуження… Атом «86» цього не зміг зробити, вогонь – спромігся. Нині селище Поліське вигоріло вщент. Титанічними зусиллями пожежників вдалося врятувати три будинки самоселів, церкву та пожежну частину. Всі герої нашої статті живі і здорові. Самоселів евакуювали і повернутися до рідних обійсть вже не дозволять….
Лілія ЯНЧУК-ОЛЕКСІЙ
