25.10.2020

Газета Вишгород

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів

Чию пам’ять ми шануємо?

Восвояси уходит бронзовый,
Но лежат, притаившись, гипсовые.
Пусть до времени покалечены,
Но и в прахе хранят обличие.
Им бы, гипсовым, человечины —
Они вновь обретут величие!
Олександр Галич
Мова йде про пам’ятник напроти ресторану «Галс». Монумент виготовлено не з гіпсу, а з бетону. Його червоний колір не від людської крові, а від звичайної фарби. На постаменті молода людина в старомодному армійському френчі та в будьонівці, в руці тримає кирку. Напис під пам’ятником повідомляє «Комсомольцам 1920-х годов от строителей Киевской комсомольской ГЕС». Інститут національної пам’яті визнав це пропагандою комуністичного режиму.
У вишгородській групі Фейсбуку проведено опитування — ви «за» чи «проти» демонтажу пам’ятника. Відносна більшість учасників опитування проти демонтажу.
Чесно сказати — «я проти демонтажу пам’ятника, бо я прихильник комунізму», сьогодні трохи соромно. Доводиться маскуватися купою аргументів. Перший — що депутати міської ради під маркою декомунізації розчищають місце для 20 додаткових кіосків, які вони поставлять на місці знесеного пам’ятника. Для цього буцімто фальсифікували лист Інституту національної пам’яті.
Ясність у цій справі внесло б голосування не про демонтаж, а про заміну. Тобто пам’ятник умовному Корчагіну замінити на пам’ятник умовному Чорноволу. Місце залишиться зайнятим. Громадяни, які щиро переймаються долею 20 додаткових кіосків, будуть задоволені.
Ще аргумент — мені все одно, які пам’ятники стоятимуть, головне, щоб асфальт був рівний і вулиці освітлені. Оскільки в міському бюджеті грошей завжди не вистачає, то я проти демонтажу.
Всі меркантильні аргументи відкидаються за умови громадського фінансування демонтажу чи заміни. Міська рада приймає політичне рішення. Громадяни за власні кошти орендують кран.
А ще пам’ятник не можна демонтувати, бо він зображає будівельника Київської ГЕС. Звісно, пам’ять про будівельників — це святе. От тільки напис на постаменті твердить дещо цілком протилежне. Але головне свідчення дає сам пам’ятник.
Наприклад, знаменита будьонівка. Після 1945 року в СССР носили різні головні убори — шапки-ушанки, картузи, пілотки — тільки не будьонівки. ГЕС будували в 1960-х роках, отже на пам’ятнику не може бути зображений будівельник ГЕС.
Будьонівки могли носити до 1941 року, але хто? Всі будови соціалізму — від Біломорканалу до Магнітки й Кузнєцка — створено руками розкуркулених та інших «ворогів народу». Хтось утік на будівництво добровільно, не чекаючи розкуркулення, хтось потрапив у ГУЛАГ. Звісно, вони не були комсомольцями й не носили будьонівки. Будьонівки носили вертухаї-комсомольці, які їх охороняли.
Уявлення про комсомольців 1920-х навіяне автобіографічною книгою Миколи Островського про подвиги комсомольця Корчагіна. Одним із центральних епізодів є будівництво вузькоколійки в Боярці для вивезення дров до Києва. Від кінця 1940-х років комсомольці, краєзнавці, партійна й адміністративна влада Боярки шукали сліди вузькоколійки, учасників та очевидців її будівництва. За півстоліття пошуків нічого не знайдено. Сумніви відкинула автобіографія Островського, написана в 1924 році для вступу до партії. Жодної згадки про будівництво одноколійки там нема.
До періоду будівництва Київської ГЕС розкуркулених було знищено, тому робочою силою на новітніх новобудовах стали вчорашні колгоспники. Оскільки за працю в колгоспі не платили ні зарплати, ні пенсії, люди намагалися вирватись із радянського кріпацтва, особливо молодь, не обтяжена сім’єю. Для цього вербувалися на так звані комсомольські будівництва по комсомольській путівці. Звісно, що для комсомольської путівки потрібно бути комсомольцем. Так у комсомол і вступали, добровільно-вимушено.
Ностальгуючі за соціалізмом твердять, ніби демонтувавши пам’ятник комсомольцю 1920-х років, потрібно демонтувати й Київську ГЕС, бо її будували комсомольці. Але гордитись втікачами з села? Мало тут честі для комсомолу. І навіть, якби будівельники були щирими фанатиками комунізму, то що це змінює? Можна користуватися водогоном, збудованим рабами Риму і ненавидіти рабство. Можна їздити по німецьких автострадах, збудованих прихильниками нацизму, і демонтувати пам’ятники гітлерюгенду (це націонал-соціалістичний аналог комсомолу).
Комуністи використовували «гітлерівську» ракетну техніку та «гітлерівські» трофейні заводи. Ціла Східна Німеччина, де радянські комуністи змусили німців змінити ідеологію, нічого не демонтувала, крім репарацій до СССР. З якого дива демонтувати Київську ГЕС?
Після того, як у 1920 році комуністи окупували Україну, вільно висловити думку стало неможливо. Народне волевиявлення імітував активіст, який на зборах озвучував заздалегідь підготовлену пропозицію. Ідея будівельників — втекти з колгоспу, але говорити про неї не можна. Нас запевняють, що Корчагін — це пам’ять про будівельників. Невже пам’ять про мігрантів із села символізує гордовитий амбал у френчі й будьонівці з киркою в руці? Насправді Корчагін — пам’ять про мрії їхнього парторга. Але багатьох приваблюють часи всезагального «одобрямсу».
Люди з ностальгією за соціалізмом мріють повернути Україну в часи своєї молодості. На жаль, двічі в ту саму річку зайти неможливо. Поки що для бажаючих зберігається унікальна нагода — переїхати на Кубу або в Північну Корею, де за командою можна скандувати «Ленин! Партия! Ком-со-мол!» з бурхливими, довго не стихаючими аплодисментами. А прихильники Павки Корчагіна можуть підтримати венесуельських комсомольців. Їх називають «колектівос». Вони разом із армією й поліцією тероризують прихильників ринкового розвитку Венесуели.
Спекулюють міфом «все пропало!». Буцімто Україна нічого не досягла, тому Корчагіна, як символ досягнень комунізму, демонтувати не можна. Але досягнення з побудови піраміди Хеопса — ще не підстава полюбити рабовласницький лад. Та й в Україні дещо змінилось. Подивіться на висотки, які нема вже куди ставити. Це квартири, яких за соціалізму чекали півжиття. Раніше пусті й розбиті вишгородські дороги заполонили незчисленні автомобілі, куди кращі за мрію совка — «Жигулі». Не вистачає літаків, щоб вивезти з єгипетських і турецьких курортів мільйони українців.
Слід віддати належне комуністам, які спорудили соціалістичну піраміду Хеопса — «розвинутий» соціалізм. На кістках і крові. Грандіозна споруда під вагою своїх недоліків і злочинів завалилася. Завалилася сама, без війни, на відміну від гітлерівського національного соціалізму.
Нормальні люди після цього мали би вибачитись, мовляв, помилочка вийшла, не туди вас завели. Не відали, що творили. Але ностальгуючі навпаки, гордяться — нехай ми були бідні, зате нас всі боялися! Виявляється, вони все відали й відають. Хочуть, щоб ми рівнялися на Корчагіна та інших комсомольців 1920-х і 1930-х років, які провели розкуркулення, колективізацію, Голодомор.
Ностальгія за соціалізмом притаманна типу homo sovieticus. Їх ще називають «совки», «ватники», «сепари», любителі СССР, прихильники Путіна та подібні. Всі вони захищають пам’ятник «Комсомольцам 1920-х …» І таких серед вишгородців близько половини. Пропорційно відсотку захисників Корчагіна у вишгородському Фейсбуці.
Маю знайому родом із Дніпропетровської (Дніпровської?) області. Вона молиться на Павла Лазаренка. У тяжкі 1990-і Павло Іванович роздавав добавку до пенсії пенсіонерам Дніпровської області. Буцімто із власних мільярдів, зароблених «чесним» бізнесом. Можна уявити пам’ятник на площі якого-небудь Дніпродзержинська (Кам’янська). На постаменті Павло Іванович тицяє пачку купюр старенькій бабусі. Під пам’ятником напис «Благодійнику від пенсіонерів Дніпровської області». Роздача грошей ще свіжа в пам’яті, то ж не лише пенсіонери, але й їхні діти та внуки стали б горою на захист пам’ятника своєму кумиру.
Уявний пам’ятник Лазаренку був би таким самим глумлінням над справедливістю, правдою й історією, яким є пам’ятник «Комсомольцам 1920-х годов от строителей Киевской комсомольской ГЕС».
Василь КАРПЕНКО