Марія Іванівна Судакова — мешканка Вишгорода з 2003 року — відзначила своє 95-річччя. З поважним ювілеєм її привітали депутат Вишгородської міської ради Артем Тютюнник, голова міської ради ветеранів війни, праці та Збройних сил Віктор Бабич, ветерани Маргарита Олабіна, Світлана Каплуненко.
Прийшли з грамотою та солодощами від депутата А. Тютюнника, з квітами та подякою від ветеранської організації. Вітали іменинницю теплими словами і дивувалися її феноменальній пам’яті. А ще — тому, як виглядає довгожителька, адже обличчя в неї, як гарне достигле яблуко — жодної зморшки. Можливо, це гени, а, може, через позитивне ставлення до оточуючих, яке притаманне їй і нині. Хоча більшість років життя Марії Іванівни, як і її ровесників, були непростими. Адже пережила голод, холод, повоєнну розруху, багато працювала.
…Війна розпочалася, коли дівчина гостювала у сім’ї брата на Алтаї. Про повернення додому вже не йшлося. А тут ще трапилась біда: у сильний 55-градусний холод відморозила ноги.
— Врятували місцеві жителі, дуже хороші люди, — каже бабуся. — Вражені місця постійно змащували вазеліном, жиром. І таки поставили мене на ноги. Але все життя ті рани дають про себе знати. Ось, із палицями по квартирі хожу.
Додавши собі пару років у документах, дівчина працювала у колгоспі, супроводжувала вагони на залізничній дорозі. Але душа її рвалася до України, до своєї домівки, до батьків. Тож, як тільки звільнили її рідну Кіровоградщину, Марія, з трудом перевівшись на Одеську залізничну дорогу (адже була на той час військовозобов’язана), помчала додому. Приїхала, як кажуть, гола-боса і вдома застала повну розруху…
Попрацювавши на шкіряному заводі, заробила трохи грошей, за які вдалося купити корову. Таким чином врятувала сім’ю від голоду.
— Згодом вийшла заміж. З чоловіком жили на квартирі, не мали нічого. Та потроху все придбали, — згадує Марія Іванівна. — А в 53-му побудували хатину. Все змінила Кременчуцька ГЕС... Отримавши за хату невеличку компенсацію, почали будувати нову, у Світловодську, де оселилися надовго. Там я 24 роки працювала адміністратором у готелі.
Діти розлетілися. Після смерті чоловіка залишилась сама. А як несила вже стала бути одній, донька забрала мене до Вишгорода. Тут і живу 17 літ. Вже й доньку поховала, залишилася із зятем…
Перервавши спогади, довгожителька бажала гостям і кожній родині миру і благополуччя, багатства і добра, аби не знали того горя та біди, що випали на долю її покоління. А гості дивувалися її унікальній пам’яті і душевній доброті.
Валентина ЧИСТЯК