За роки роботи журналістом вона написала сотні заміток, репортажів, інтерв’ю. Розповіла про безліч подій, явищ, людей. А про себе — нічого. Хоча, насправді, у всьому проглядається особистість автора — адже кожен бачить світ через призму своїх поглядів, уподобань, ставлення до того, що відбувається.
Ім’я Валентини Головань у 70-90 роках минулого століття та й на початку 2000-х було добре відоме у районі – у кожному номері газети «Світло Ілліча», а потім «Слово», де працювала всі ці роки, були її розповіді про роботу сільгосппідприємств Вишгородщини, про кращих працівників, адже до певного часу в редакції завідувала відділом сільського господарства. Із задоволенням готувала і матеріали рубрик «Дім, сад, город», «На життєвих перехрестях», охоче допомагала читачам, які приходили до редакції, професійно оформити їхні листи: у кого — крик душі, у кого — радість, тривога чи надзвичайна подія.
Вона вже давно на заслуженому відпочинку, але й дотепер залишається журналістом. Не може не помітити, що сусідка врятувала від посухи дерево чи десь поруч рідні ображають матір. Впевнена: про це слід обов’язково розповісти. Хороше — буде за приклад, зле — теж за приклад, але який повторювати не слід. Тому те, що її чіпляє, швиденько занотовує й поспішає до редакції «Вишгорода».
Вона все звикла робити швидко. Коли ще про комп’ютери ми й не чули, звук її друкарської машинки розносився далеко по коридору адмінбудинку. І кожен із нас знав: це шпарить Головань! Тим часом багато уваги віддавала й власній родині — чоловік працював на відповідальній роботі, як ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС втратив здоров’я, доньку і сина треба було ставити на ноги.
…Небайдужість, цікавість до життя — то найголовніші її риси. І, переконана Валентина Костянтинівна, без них у професії журналіста робити нічого. Новачкам, які вважали, що це просто, вона завжди розповідала, як із редакції однієї зі столичних газет звільнили журналіста. Звільнили за те, що, побачивши незвичний для міста кінний хід, не вистрибнув із вікна тролейбуса, не натиснув кнопку стоп-крана чи не придумав ще чогось, аби дізнатись, що то відбувалось! Той урок вона добре засвоїла ще з юних літ, тому нічого не пропускала повз увагу. Цьому навчала й молодь.
Ніколи не втрачала і пристрасті до сільського господарства, до землі. І тепер майже щодня, за будь-якої погоди, на дачній ділянці плекає сад, городину і квіти. Розкішним трояндам, строкатим хризантемам раділа до самісіньких морозів. А щойно весна — прокинуться крокуси, проліски, підсніжники, згодом голландські тюльпани найрізноманітніших кольорів, сортові нарциси, висаджені дбайливими руками господині. Влітку вся ділянка буятиме квітами! Цими скарбами вона охоче ділиться з друзями та знайомими — нехай милують око, чим більше краси, тим більше радості.
Гарні жіночі риси передала й доньці Катерині, яку безмежно любить і яка подарувала їй онуку. Діти вже давно самостійні, а мати все одно піклується про них, хоча сама була позбавлена батьківської підтримки і любові. З трьох років виховувалась у дитячому будинку, де, як кажуть, виживає сильніший. Краплинки людяності й доброти дарувала їй улюблена вихователька-вчитель — вона захищала Валю від старших розбишак й іноді навіть під час своїх уроків, зігріваючи малесеньке дитяче тільце, носила її на руках… Це були тяжкі, суворі 1940-і роки… Чого тільки не довелося пережити… Хоча й гарт отримала неабиякий.
Тож до своєї мрії йшла вперто. Закінчила університет за улюбленим фахом і наполегливо доводила редакторам, що не лише хоче, а й може працювати. І це в неї вийшло.
29 листопада у Валентини Головань день народження. Вона не любить цього афішувати. Але редакція газети «Вишгород» щиро вітає її. Нехай здоровиться! Нехай буде натхнення до улюблених справ! Нехай радують рідні і близькі!
Валентина ЯКОВЕНКО
ФОТО — Дмитро ЮРЧЕНКО