Не кожен із 490 райцентрів України може похвастатися статусом гетьманської столиці або місцем народження того чи іншого гетьмана, кошового отамана Війська Запорозького. Вишгородщині у цьому сенсі поталанило. Так, селище Димер протягом 1676-1678 рр. було резиденцією гетьмана Остапа (Євстратія) Гоголя. Є й інший уродженець Димера — козацький ватажок, про якого і піде далі мова.
У своїй двотомній праці з історії Димера відомий краєзнавець Г. І. Алексєєнко зазначив, що вихідцем із селища також є Гаврило Крутневич, гетьман запорозького війська на початку ХVII століття. За браком площі Григорій Іванович обмежився короткою довідкою, тому ми спробуємо дещо розлогіше розповісти про цю людину.
Дійсно, історичні джерела вказують на його димерське походження. На жаль, нам не залишилося відомостей про соціальний стан родини Крутневичів, його дитинство і юність. Поза літописами — і мотиви, які привели Гаврила на дніпровський Низ. Втім, здогадатися неважко: молодецька відвага, лицарська слава у герці з татарами і турками, а звідси — військова здобич і трофеї. Але, мабуть, найголовнішим було те, що за дніпровськими порогами — абсолютно нічим не обмежена свобода. Між бойовими сутичками: рибалка, полювання, мед-горілка — гуляй досхочу.
Вперше Крутневич згадується під час польсько-козацького походу на Молдову. Запальні запорожці потурили в шию легендарного полководця Самійла Кішку і гетьманську булаву вручили досвідченому і авторитетному Гаврилу Крутневичу. З командуючим вони не прогадали, тому що у найвідповідальніших битвах козакам посміхалася Фортуна. Крутневич встигав і на полі бою, і на дипломатичній ниві. Користуючись моментом, він добивався амністії для учасників антипольського повстання під проводом Косинського, а пізніше — Наливайка, добивався виплати жолди — військової платні, розширення козацьких прав і вольностей. Але будемо відвертими — після походу запорожці послали до біса і гетьмана Крутневича. Надто непокірними і своєрідними були чубаті вояки.
Наступного 1601 року розгорілася польсько-шведська війна за Естонією. Польський уряд відгукнувся на звернення Крутневича і пішов на найширші поступки січовикам, але за умови їх участі у війні проти шведів. Таким чином, більше 4 000 запорожців вирушило до Прибалтики. Парадокс та й годі: гетьманом війська було обрано… Самійла Кішку! Того самого, якого рік тому у Молдові було з люттю скинуто з посади гетьмана. Розумом нам не осягти вчинки запорожців.
Але невдовзі трапилося лихо. Під час штурму цитаделі міста Полтсамаа Самійло Кішка загинув. Козацтво гідно попрощалося з народним героєм, і було вирішено поховати його в Україні у м. Каневі. На військовій раді запорожці обрали гетьманом, не повірите, знову Гаврила Крутневича, якого теж не так давно вигнали з посади гетьмана.
Загалом, козаки воювали дуже хоробро. Недарма великий коронний гетьман Ян Замойський доручив запорожцям йти в авангарді армії, проводити розвідку, знищувати навколишні гарнізони, фуражні та розвідувальні загони ворога. Але війна затягувалася, бракувало грошей на виплату воякам, тривало масове дезертирство з королівського війська, не було фуражу, провіанту. Крутневичу булаву вручили у найважчий період війни.
Про козацьку звитягу в Естонії розлого йдеться у польських хроніках, реляціях, листах, та ми обмежимося одним епізодом, який характеризує Гаврила Крутневича як талановитого полководця.
Козакам потрібно було з’єднатися з основними польськими силами. Але над військом нависало удвічі більше шведів на чолі з талановитим полководцем герцогом Нассауським. І тоді Крутневич розпорядився відступати бойовим табором із возів — улюбленим і перевіреним у степу похідним порядком. Скандинавському леву це видалося смішним і примітивним, і він усіма силами кинувся на табір. Це було страшною і фатальною помилкою. Шведи захопили першу лінію возів, але розірвати табір не вдалося. Запорожці влучним вогнем викошували нападників, а потім у рукопашній сутичці відкинули їх від возів.
А Крутневич був поза табором, і в потрібний момент його кіннота вдарила атакуючих у спину. Кілька сотень шведської піхоти було вирізано в пень. Це був розгром чисельнішого ворога.
Іронія долі: Гаврила Крутневича запорожці знову скинули з гетьманства. Новим ватажком було обрано Івана Куцковича (Куцку). Виснажені поляки і шведи припинили бойові дії і козаче військо обшарпане, без платні вирушило в Україну.
Населення Литви і Білорусі вороже зустріло їх. І розлючені козаки по ходу спустошували край. Особливо дісталося Могилеву і Вітебську. По дорозі вони забирали багато коней, жінок, дівчат і дітей, так що на одного козака припадало по 8-12 коней, по 3-4 жінок чи дівчат і по 3-4 дітей — усіх їх забирали, звичайно, щоб взяти викуп від родичів. Гетьман Іван Куцкович, не бачачи можливості заспокоїти козаків, здав булаву Іванові Косому, а сам покинув Білорусію.
Невідомо, чи по дорозі на Низ Крутневич відвідував рідний Димер. Якщо військо переправлялося через Прип’ять і прямувало правим берегом Дніпра — старовинним шляхом на Київ, то однозначно гостював удома.
Навесні 1603 року вже в Києві запорожці втретє попрохали Крутневича бути старшим над військом. Інший сказав би: «А не пішли б ви, сучі діти, під три чорти?» А терплячий Крутневич погодився, хоча й знав, вік гетьманський — недовгий. Так потім і сталося.
Де загинув він — невідомо. Імовірно, під час московських походів 1609-1618 років. 400 років тому 20 000 козаків гетьмана Петра Сагайдачного так погуляли по Московії, що царі запросили миру. Серед них був і Гаврило Крутневич — тричі старший Війська Запорозького, мудрий і хоробрий воїн, а, головне, — виходець із нашого славетного краю. Цій видатній особистості — хоча б меморіальну дошку у Димері — козак її заслужив сповна.

Володимир ТКАЧ