У нашому дворі посохли майже всі посаджені весною молоді деревця. До обов’язку двірників не входить поливати їх, а той, хто посадив, сподівався, мабуть, на дощ. Тим часом спека перемагала…
Вона й далі б сушила землю, траву, нищила б оті тендітні зелені насадження з тоненькими гілочками, якби не Поліна Іванівна Брагарник. Не могла вона спокійно дивитися на цей безлад. І якби не вона, розкішне південне дерево припинило б своє життя ще при спорудженні нового супермаркету біля нашого будинку, бо заважало будівничим – росло на межі з небезпечною зоною.
Вона умовила їх перенести деревце. І ті обережно підкопали його бульдозером і з грудкою землі посадили у нову ямку. Поліні Іванівні залишилось одне – не дати йому зачахнути.
З третього поверху 80-річна жінка все літо носила воду — відром, пляшками, зупиняючись майже на кожному кроці: боліли руки, ноги. Носить і зараз. А дерево зацвіло і вигнало розкішне велике листя.
Навіщо вона це робить, коли іншим байдуже?
Шкода дерева, — каже Поліна Іванівна. — Воно ж живе і, подивіться, яке гарне.
Вона добре знає про те, що це дерево, як тисячі його родичів, насичує киснем повітря, а згодом розростеться і утворить шати, під якими найбільша спека не страшна.
У маму вдалася і дочка Валентина. До роботи у столиці вона добирається близько трьох годин, але знаходить час прибрати у під’їзді – помити вікна, підлогу, ганок. Мати дорікає дочці, щоб вона цього не робила. Зрозуміло, якщо ЖЕК не прибирає у під’їздах, як колись, то ми повинні це робити самі, по черзі, або найняти людину, що буде прибирати за наші гроші. І хоч Валентина любить матір, але у цьому випадку не слухає її. Бо не може спокійно дивитися на бруд. Як не може її мати дивитися на зелені насадження, що гинуть від посухи.
Обидві вони — трудяги. Поліна Іванівна 37 років працювала ливарницею на Київському заводі пластмас, а починала свій трудовий стаж на Каскаді Київських ГЕС. 50 років віддала виробництву. Вона щаслива бабуся і вже прабабуся — четверо онуків, п’ятеро правнуків продовжують працьовитий рід Брагарників, перших поселенців Вишгорода. Прізвище це у місті дуже розповсюджене.
… Коли бачу, як іде до дерева з відерцем води Поліна Іванівна, стає сумно і радісно. Радісно від того, що такі люди прикрашають наше життя, що завдяки їм розквітає земля. А сумно від того, що мало бажаючих підхопити оту важку ношу, яку нести цій жінці вже не сила.
Валентина ГОЛОВАНЬ,
член Національної
спілки журналістів України