Юрій Михайленко народився і жив у Києві. Там закінчив Академію муніципального управління, здобувши фах юриста, там працював. Але певний час свого короткого життя провів у Жукині на Вишгородщині – тут жили його дідусь і бабуся, родичі, а тому й він із батьками приїздив сюди у вихідні, на літні канікули та у відпустки і навчався певний час у місцевій школі. Він мав тут багато друзів, знайомих, які його шанували. А нещодавно Юру … поховали на сільському кладовищі неподалік від стели загиблим під час Другої світової війни жукинцям. Йому було 38 років.
Четвертий рік, з липня 2015-го, Юрій Михайленко захищав територіальну цілісність нашої держави у зоні АТО. Прапорщик, заступник командира взводу 93-ї бригади «Холодний яр», надійний товариш і справний автослюсар. За весь цей час він не мав, як кажуть, жодної подряпини. І вже давно міг повернутися додому, сповна віддавши громадянський борг державі. Мати не раз просила про це свого єдиного сина. А він відмовлявся: «Я не можу залишити хлопців…».
У квітні цього року приїхав у відпустку, якраз на день народження батька, котрий дуже хворіє. Подарував йому мотопилку, щоб полегшити працю по господарству. Говорили з матір’ю подовгу, до ранку, та вона знала, що син розповідає їй далеко не все про свої фронтові будні.
Надовго він не затримався – розумів, що потрібен на війні, що побратимам не вистачає його як бойової одиниці.
Телефонуючи додому, зазвичай мало розповідав про себе. Частіше казав матері, як любить її, цікавився здоров’ям батька. За їхній спокій переживав завжди. «Під час боїв на Луганському напрямку певний час ситуація була надзвичайно складна й непередбачувана. Скільки перебуватиме на позиціях – Юра знати не міг. Тож, аби я не запідозрила лихого, зробив аудіозапис на телефоні: мамо, не переживай, у мене все нормально, бувай. Його хлопці кілька днів мені включали Юрин голос. А я думала лише, що син зайнятий дуже, але ж живий-здоровий, неушкоджений», – пригадує Віра Іванівна. – …Під час свого останнього чергування він добу був на полі бою у районі Авдіївки, відбиваючи потужний ворожий обстріл… А потім хлопці несли його по окопах кілометрів зо три, поки з майже непритомним дісталися до гелікоптера. Проте було вже пізно. У Дніпрі, в обласній клінічній лікарні ім. Мечнікова він помер від запалення легень…».
В Україні офіційно поховано чотири тисячі учасників АТО. Серед них – і Юрій Іванович Михайленко, який загинув не від ворожої кулі, але в боях за Україну, захищаючи свободу і цілісність рідної держави.
Валентина ЯКОВЕНКО