«Нації вмирають не від інфарктів,
спочатку їм відбирають мову».
Ліна КОСТЕНКО

Автор цих рядків — наш Пророк, Учитель, творець «Кобзаря» Тарас Шевченко десять років страждав у неволі за незглибиму синівську любов до України-неньки. У передмові до видання поеми «Гайдамаки» (1841) з гіркотою зізнається: «Серце болить, а розказувать треба...»
Кожне слово його невмирущих творів сповнене силою і величчю генія, котрий поклав душу й серце, щоб українці не проспали Україну.
На тернистому шляху української ідентичності з її мовним багатством зоря сподіваного щастя передчасно згасла багатьом синам і дочкам благословенної землі та безталанного народу.
Історія української мови, як і української нації взагалі, надзвичайно трагічна. Такого геноциду, знищення не зазнала жодна мова світу!
В історії цивілізації не було такого явища — переслідування за мовною ознакою. Влада Російської імперії за 300 з лишком років видала 479 законодавчих актів на заборону української мови. Обмеження й дискримінація тривали й за радянських часів.
Після революції 1917 року світло надії зблиснуло і згасло в червоно-кривавому мороці. Розпочався геноцид українського народу. Найгостріше лезо репресивного механізму було скеровано проти інтелігенції. У трагічні сторінки 1937-1938 років вписані імена тисяч жертв безневинно скараних патріотів. У гулагах і на Соловках надто непокірних виховували знущанням і людиноненависницькою методикою руйнації не тільки духовного, а й фізичного існування нащадків нескореної нації.
Минулого року згадали сумну дату 80-річчя передчасно згаслого в застінках далекої Магаданської області поета Василя Стуса, а 2019-го — 80-річчя ще одного знищеного репресивною машиною — В’ячеслава Чорновола. Витримав випробування холодом, муштрою в Сибіру, щоб КамАЗ на вистражданій дорозі волі зупинив нестримний рух нескореного сина української долі.
Левко Лук’яненко 27 років поневірявся у застінках комуністичних виправних закладів, де вишколені наглядачі системно знищували в українців паростки патріотизму й національної гідності.
Юрій Литвин, Василь Симоненко, Надія Світлична, Валерій Марченко та сотні, тисячі загублених у мордовських болотах та сибірських нетрях українських нащадків волелюбного народу.
Здавалося, врешті омріяна незалежність високим духом патріотизму наповнить не тільки душі й серця, а й рідне, невмируще слово. Проте пута Російської імперії, «дружні» обійми, до запаморочення, «старшого брата» ні на мить не залишають незалежну та обвиту нібито спільною пуповиною слов'янської родини багатостраждальну Україну.
Століттями нав’язувана чужа культура, мова, звичаї, нехтування історичною пам’яттю корінного етносу отруйними щупальцями проникли і в генний код «гнаних і голодних». Сусіди на власний розсуд переписали свою історію від наших першопочатків — Київської Русі. Володимир Великий охрестив нашу Русь у 988 році, а про Московію перша письмова згадка — 1147 року. То коли ж буде правда в нашій хаті?
Нащадки золотоординської навали продовжують топтати брудними чобітьми чужі території, зокрема й нашої України, безжально вбиваючи безневинних та спалюючи все на вогненному шляху.
Зросійщених українців через телевізійні зомбоящики зробили заручниками імперських амбіцій «руського міра». І мова тут відіграла не останню роль, бо й нинішні керівники «великої і могутньої» вважають своїм обов’язком захищати (від кого й кого?) саме російськомовне населення. Мова для Росії — інструмент війни, вона поширюється туди, де домінує російська мова. Наші Крим і Донеччина – підтвердження загарбницької теорії.
Такий відступ у моїх роздумах спричинений тим, шо у цьому клубку ненависницької політики Росії щодо інших країн зниклого СРСР тісно сплетені шовіністичні намагання будь-якими методами (аж до знищення) утримати під своїм контролем колишні колонії, зокрема й Україну. Хоча «Україна — не Росія», та пригадується постулат минулого: «Без такої єдності про неї не може бути й мови».
Якби ж ми вчились так, як треба! Проте історію України коли й писали, то при світлі кремлівських зірок, а в школах про неї не згадували. Звідки ж патріотизм проросте у перекотиполя?
Життєві обставини багатьох українців спонукали послуговуватися чужою мовою, іноді до своїх прізвищ на «ко» добавляли букву «в».
За роки незалежності важливі питання державотворення — мова, віра, культура для наших провідників часто були другорядними.
Зокрема, мовне питання розглядалося неодноразово, стаття десята Конституції чітко називає державною мовою — українську. Проте деяким українцям ніяк не вдається перервати пуповину з «братом», хоч його «катюші» уже п’ять років співають смертельні арії в Україні.
Насильницькою українізацією називають мовне питання деякі росіяни. Щойно прийнятого закону про українську мову, як єдину, державну, багато хто ще в очі не бачив, та вже заочно вишукує крамолу для його перегляду.
Згадують, що значний відсоток українців спілкується російською, наводять приклад інших країн, де існує по дві чи й кілька державних мов. Але там своя історія, а в нас — своя. Чомусь у Росії, де мешкає зокрема й більше десяти мільйонів українців, національностей кілька десятків, та всі мають знати мову «великої і могучої», з трибун не чути калмиків, бурятів та іже з ними. Гарно подбали про бібліотеку українства в Москві. Скільки бруду та ненависті з телевізійної отрути праведників Російської імперії на адресу України та українців!
Таких войовничих посилів не чути до прибалтів, бо там чітко визначили, хто в домі хазяїн. А ми досі посипаємо голови попелом та гірко зітхаємо: — Така ментальність! Наші доброзичливість, гостинність, толерантність також мають межі, за які не варто пускати завойовників, бо після їхніх брудних слідів — ні хати, ні стежки, ні зойку німого.
А питання про мову — питання про безпеку. Українці пересвідчилися, як маніпуляцією мовним питанням зруйновано цілісність нашої країни під виглядом захисту «обіжених і оскорбльонних».
Черговий «пряник» — російський паспорт українцям — застряне в горлі від надмірно солодкого уявлення про російський рай, який сусід мріє мати у нашому саду.
Та то інша тема. Погано ми знаємо нашу історію, не навчилися аналізувати помилки минулого, оберігати сокровенні набутки волелюбних синів і дочок від брехні і скверни недоброзичливців, що п’явками впилися і в наші душі.
«Учітеся, брати мої! Думайте, читайте!..»
Ольга ДЯЧЕНКО,
почесний громадянин Вишгорода