Іван ВІКОВАН, директор Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році», заслужений працівник культури України
Уже 30 років минуло від лютого 1989-го, коли колони радянської бронетехніки пройшли свій останній маршрут каменистим шляхом Афганістану. Але шрами тієї десятирічної війни ще довго не заживуть, і тисячі людей шукатимуть відповідь на питання: що ж відбувалось там, у горах Гіндукушу?..
Через пекло Афгану пройшло понад 600 тисяч радянських солдатів. Так звані неповоротні людські втрати склали 14 453 особи. Україні Афганістан коштував 3 380 життів молодих хлопців. Ще 3 560 українців повернулися додому скаліченими. Київщина також заплатила свою ціну — 132 загиблих, 300 — інвалідів. Двох уродженців Вишгородського району привезли додому в цинкових трунах. Це — лейтенант Олександр Сенчук із Вишгорода та молодший сержант Анатолій Чайка з Раківки. А хто рахував зламані людські долі, зруйновані сім’ї, безсонні ночі передчасно посивілих матерів і дружин?..
Один із тих, хто пройшов Афганістан, — беззмінний голова Спілки афганців с. Нові Петрівці Олександр Дмитрович Мережко. Він каже, що ні про що не жалкує. Але, як можна викреслити або забути два роки життя (з 1983 по 1985) у чужому краї, смерть друзів, постійну напругу при проходженні «зеленки». За цей час він багато пізнав, подорослішав, навчився цінувати. Там, на перевалі Селан, на маршруті до Чілікара, рядовий мінометного батальйону охорони маршруту, водій БТЛБ (багатоцільового транспортера легкоброньованого) Олександр Мережко зрозумів значення слів «дружба» та «вірність».
Олександр намагається не говорити і не згадувати про лихе. Можливо, це форма психологічного захисту. Адже, прийшовши з Афгану додому, він навіть спалив свої листи та фотографії…
До служби хотів бути військовим, а коли повернувся — передумав. Він вважав себе «везунчиком», адже було декілька епізодів, коли кажуть: «Бог врятував». До речі, у нього, комсомольця, радянського солдата, у «всюдиході» завжди знаходилась іконка. І ніхто не забороняв. Одного разу під час охорони маршруту у земляка Васі з Василькова в машині розірвався радіатор. Олександр зупинився на обочині і відтягнув непритомного товариша в сторону. Колона пішла далі. Через півкілометра її накрили «духи». Було багато «двохсотих»…
Олександр із вдячністю згадує своїх друзів-однополчан. І не лише з України. Багато з ким переписується, інколи зустрічається. А загалом, каже, що в Афгані був повний «інтернаціонал» — українці, росіяни, молдавани, дагестанці, казахи, узбеки та багато інших із різних куточків Союзу. Прикривали один одного, допомагали, незважаючи на національність. Їх ріднила військова дружба.
Олександр із посмішкою розповідав, що біля Саміда «духи» два тижні тримали їх точку без провізії. Божа ласка, що поруч протікав арик і була вода. Що їли — невідомо. І ніхто не скиглив, не психував. Це, дійсно, були хлопці зі сталі.
Після повернення пільгами майже не користувався, вважав, що йому й так пощастило — повернувся живим і здоровим.
Коли почалася неоголошена війна з Росією, учасники війни в Афганістані не змогли стояти осторонь. Сотні з них стали волонтерами, допомагали українській армії. Після подій в Іловайську розпочала роботу гуманітарна місія «Чорний тюльпан» у складі ВГО «Союз «Народна пам’ять». «Донецькі сепаратисти» дозволили евакуацію та транспортування останків українських військових. Дванадцять афганців Вишгородщини, серед яких Микола Остапов, Віктор Ткачук, Олександр Маслун, Олександр Мережко та інші, декілька разів брали участь в експедиціях.
Пройшовши горнило Афганістану, Олександр добре розумів, що значить для батьків, близьких — отримати тіло сина або чоловіка, щоби можна було поховати як слід, по-християнськи, поплакати або помовчати на могилі. Для родичів це все, що залишилось…
Колись в Афгані близько двох місяців не писав листів додому. Батько Олександра так хвилювався, що сам написав командиру полку. Тому й вирішив Олександр допомогти хлопцям із «Чорного тюльпана». Витягувати з підбитих БМП або із злегка присипаних могил обвуглені тіла, що вже почали розкладатись, — робота не для слабких. І це на ворожій території, інколи під дулами ворожих автоматів…
Сьогодні Олександр у складі групи волонтерів на чолі з Вікторією Лемешко надає благодійну допомогу родинам воїнів АТО, дітям-сиротам, дитячим будинкам та ін.
Під час підготовки виставки в нашому музеї «Їх вибрав час» — до 30-річчя виведення Радянських військ із Афганістану — Олександр Дмитрович допоміг зібрати фотографії, документи, особисті речі своїх побратимів, які живуть у Нових Петрівцях.
Сьогодні ті, хто воює на Сході України, як і «афганці» 1980-х гідно виконують свій чоловічий обов’язок і до кінця залишаються вірними військовій присязі. Живі завжди є в боргу перед мертвими. І наші діти й онуки мають знати своє історичне минуле, якнайбільше правди, нехай гіркої, але правди…
