07.12.2022

Вишгород Газета ONLINE

Вишгород – офіційний сайт газети, новини сьогодні, архів. ONLINE

Життя прожити…

zhit

Григорій АЛЄКСЄЄНКО, краєзнавець
ФОТО — архів автора

У травні 1944 командування УПА формує і направляє на Київщину рейдові загони УПА для ведення пропагандистської роботи проти радянської влади і підготовки ґрунту для подальшої боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу.
— Коли в навколишніх лісах з’явилися бандерівці, — згадує Євгенія Іванівна Глущенко, старожил с. Володимирівка, — то місцевих жителів вони не трогали. Бувало, бандерівці приїздили на гуляння на хутір Трость. Один, він ще на гармошці грав, назвався: «Я — Микола Зоря!» Ім’я — то, може, його, а «Зоря», мабуть, псевдонім…
Якось на краю села, де зараз магазин згорівший, перестрілка почалася. НКВДисти у білих маскхалатах були, бо це чи зима, чи на весну повертало. Коли стихло, НКВДисти ведуть одного, у ліву сторону, видно, поранений. Ледве йде. До місточка дійшов і каже: «Добийте мене, я більше не можу». Вони повели його далі. Як в’їздить у село від Катюжанки — вуличка направо. Там, у кінці вулиці, його й розстріляли. Сказали: «Щоб ніхто не хоронив, хай лежить у лісі, хай собаки розтягнуть».
Наші люди все рівно взяли коня. На возі одвезли туди, де зараз церква стоїть, але далі. Там тоді було чисто, посадочка така. Похоронили. Він чорнявий такий. Люди на похороні зійшлися і його впізнали, що це Микола Зоря. Потім тих наших молодих жінок визивали в Димер. Що там — не знаю…
Ті бандерівці пішли чи до Вахівки, чи до Рихти. Один зостався. Коли жінки пішли по гриби, він якось із ними порозумівся. Кубицька Валентина запросила його до себе до хати. Згодом їх заарештували. Валентина Кубицька получила 10 років. Її сусіди, Ольга Лісовська і ще один чоловік на ім’я Пасічко, чи то знали, чи то повинні були знати… Судили їх, по сім год дали…
Тією мужньою жінкою, що всупереч забороні влади похоронила, реально ризикуючи з огляду на час власною свободою, розстріляного бандерівця, виявилася Погоріла (дівоче прізвище Павлюк) Надія Гаврилівна (НА ФОТО). 26 серпня 2018 року зустрічатиме вона своє 90-ліття. Ювілярку насамперед привітають дочка і зять, двоє внуків та двоє правнуків.
Народилася Надія Гаврилівна в селі Катюжанка спекотного літа 1928 року. В 30-ті роки сім’я переїхала до села Червоне (нині Володимирівка Вишгородського району). Бігала на навчання до сусіднього села — Рудні Димерської, де закінчила 4 класи. Пережила окупацію, а вже в 1944-му доглядала коней у колгоспі. У роки повоєнного голоду садила ліс і сапала молоді посадки, працювала на пилорамі у лісгоспі, потім у Трості… Всього бувало у житті — як на довгій ниві.
Яскраво оживає спогад про похорон Миколи Зорі. Визивали її на допит у Димер, в районне відділення НКВД. Зуміла молода, безстрашна і запальна дівчина переконати місцевих НКВДистів, що хоронила насамперед людину, що негоже залишати тіло на поталу дикого звіра. Може, а архівах Димерського НКВД дослідники знайдуть протокол допиту. Пошук триває.
А зозуля все кує довгі літа Надії Гаврилівні, одному з небагатьох живих свідків малодослідженої сторінки нашої історії.