Ольга ДЯЧЕНКО, почесний громадянин Вишгорода
Сірий день, сумно дощ зависає на шибці… Чомусь згадалося хрестоматійне, де завжди природа ототожнювала стан душі героя.
Отож мимоволі повторила оте недолуге: — Сумно, аж за край! Надто сіро було надворі і в душі автора цих вистражданих рядків. Певно, й у виконавиці цієї пісні. А так хочеться весняний цвіт впустити в серце, відчути сонячні пестощі на лиці і тепло в долонях…
Не включаю телевізор, де стільки негативу та випробувань для психіки нормальної людини, що свідомо хочеться заховатися в мушлю від зомбування вишколених кашпіровських. До слова, деякі його піддослідні досі не можуть знайти себе і стати знову хомо сапієнс (людиною розумною). На жаль, послідовники психологічних експериментів гідно продовжують втілювати в життя уроки маніпулювання людською психікою. Високооплачувана технологія одурманення нам уже повернулася озвірілим лицем і смертельними обіймами ще недавно найріднішого з рідних «старшого брата».
Повсякчасна брехня і нагнітання розбрату між споживачами отруйної кухні маніпуляторів системно і цілеспрямовано нівелюють основні життєві цінності – мир, злагоду, добробут. Декому золоті тельці засліпили очі і витруїли із душі все святе. Та чи було воно там?
Споглядаючи сірий пейзаж за вікном, сподівалася по радіо почути оптимістичний прогноз сонячного майбуття. Та тільки розчаровано вигукнула: — Оце тобі, Химко, й храм!..
Тільки-но затихли баталії Євробачення -2018, і диктори коментували виступи учасників грандіозного шоу. Те, що почула, мене шокувало. Я бачила виступи і терпляче очікувала результату голосування. Наш Костя виступив гідно. Можна закинути йому про юначий максималізм – обіцяв привезти перемогу! Вони ще будуть попереду, хоча часто лаврові вінки слави надто обтяжують чоло і встеляють шлях до зірок тернами.
Та мова не про це. Дикторка з пієтетом відзначила виступ переможниці з Ізраїлю, який їй більше сподобався, ніж пісня і її подача Меловіном. Хто редагував цей текст, чи ми оплачуємо покірно словесний плювок у наш борщ?
Кожний має право на власну думку, але порівнювати клоунаду і мистецтво та нав’язувати мільйонному слухачу – це вже зверх нахабства. Те, що несмак і пісеньки-одноденки звучать повсякчас з ефіру, спрямовані на виховання манкуртів, перекотиполя, та й ця ягідка доповнила гіркоту нашого буття.
Мимоволі згадалося маєво триколору в очікуванні річки благодаті з кисільними берегами. Дочекалися! То коли ж ми навчимося шанувати й пропагувати своє, святе, за яке віддали й віддають найдорожче — життя – вірні сини й дочки знедоленої України?!
Не посипати голову попелом та повторювати, як мантру: — Маємо те, що маємо. А віником-деркачем та мітлою вигрібати сміття з хати, двору, з душі й серця намул чужого, облудного й продажного в пісні, слові, повсякденні.
Хто нас пошанує, якщо не шануємо самі себе? Тому й заявляють «добрі» сусіди, що українська мова – це зіпсована російська, а деякі поляки добавили й свої п’ять копійок, що наш родовід – із їхнього кореня, зокрема й слово.
То є ми, чи немає нас, українці?! Бо України ж іншої нема?
