burdak

Іван БУРДАК, президент Асоціації вчених за інноваційний розвиток України, академік, д.е.н., професор, письменник, поет, лауреат літературно-мистецької премії ім. І. Нечуя-Левицького, почесний громадян Вишгородського району і м. Вишгорода

Уважно прочитав у нашій газеті «Звіт фракції Всеукраїнського об’єднання Свобода», з яким виступила на сесії міської ради Валентина Парчук.
Прикро, що маніакальна лихоманка все більше і більше вражає наших співвітчизників, вже дісталась Вишгорода, від чого черствіють людські душі, меркнуть совість, честь і гідність.
Хочу висловити свою думку з окремих позицій даного звіту.
Цю хворобу важко зупинити. Адже в її лабети може потрапити стела на честь визволення Вишгорода від німецько-фашистських загарбників у 1943 році Першим Українським фронтом на чолі з росіянином Миколою Федоровичем Ватутіним.
Тоді, що будуть робити із скульптурною композицією на площі Григорія Строкова, виконаною нашим митцем Василем Климиком, де серед княжих постатей ми бачимо образ Святого Володимира — князя Київського і Володимирського. Нагадую, що місто Володимир — центр Володимирської області, на території якої знаходиться древній Суздаль (!). А як вчинять «гарячі голови» із скульптурою Павла Корчагіна — героя роману російського радянського письменника українського походження, багатостраждального Миколи Островського. До речі, цей витвір радянських скульпторів — символ Київської ГЕС, зведений на честь її будівничих — молодих дівчат і хлопців, які трудилися на благо своєї любимої країни.
І хочеться вигукнути на весь світ: «Люди, хто ми такі?» Хто дав право нам паплюжити історію нашої неньки України? Чиєю волею сьогодні перекреслюється ціла епоха, де жили, трудилися, боролися за долю країни, вмирали в кривавих війнах, захищаючи рідну землю від загарбників, виборювали право на щасливе, мирне життя наші прадіди, діди, батьки і матері? Вони просили Високого Господнього благословіння на продовження безпечного людського життя у своїй Вітчизні.
Зацікавлено читаю публікації в нашій газеті мого колеги по літературній діяльності, правдолюба Олександра Івановича Дробахи про його подорожі шляхами-дорогами Сполучених Штатів Америки, країни, яка має складну історію свого утворення, кровопролитні війни, боротьбу за свободу, національну єдність, чуйне, бережливе ставлення до пам’яток історії і культури, пам’ятників вірним синам і дочкам дорогої їхньому серцю Батьківщини. Гордість американського народу, як і всіх інших народів світу, за свою рідну землю потрібно писати з великої літери. Вони цього заслужили. Вони вміють за це постояти. Вони люблять і поважають себе і «свого ближнього», як це написано у Божій заповіді.
Хочу запитати у В. Парчук: чим перед вами завинив видатний полководець часів Великої Вітчизняної війни, Герой Радянського Союзу, генерал Микола Федорович Ватутін, чому з такою непритаманною для жінок ненавистю ставитесь до простолюду Бєлгородщини і багатовікового князівського Суздаля? Чим ці мирні, далеко не агресивні люди роз’ятрили вашу душу? І ви вирішили їм мстити, знищуючи обеліск у Вишгороді?
Біблія — наука християнської віри засуджує ворожбу, суперечки, негаразди братів по крові. Це карається нашим Високим Творцем. Глибоко віруючі, високоосвічені, духовно збагачені наші співвітчизники це добре розуміють і намагаються не допускати гріхоблудства між братськими народами.
Прем’єр-міністр Великобританії Уінстон Черчіль писав: «При вирішенні доленосних питань країн цивілізованого світу останнє слово належить не імператорам, королям, президентам, султанам, а їх народам. Прийде час і вони, народи, це слово рішуче скажуть». Мудрі слова великого міжнародного політика, який по-синівськи любив свою державу і цінував, обожнював свій народ. Його миротворчу філософію відносин між народами і глибоке розуміння національних інтересів у поєднанні із зовнішньою політикою, як на мою думку, потрібно використовувати державним політикам незалежно від їх суспільно-політичної орієнтації, віросповідання і розумових здібностей.
Війни розпочинають не народи, а їх повелителі!
Після закінчення інституту в 1960 році я розпочав свою трудову діяльність за фахом у великому ліспромі Архангельської області, працював майстром, начальником лісопункту, головним інженером, директором багатонаціональних лісопромислових підприємств. У той час на лісозаготівлях у Сибіру, на Далекому Сході, Карелії, Архангельській і Вологодській областях трудились знамениті лісоруби з Прикарпаття і Закарпаття, котрі були змушені виїжджати з рідних місць у зв’язку з тим, що місцеві лісокомбінати різко скоротили обсяг лісозаготівель через планове активне лісовідновлення гірських масивів, що постраждали внаслідок значних вирубок після війни з метою відбудови народного господарства країни. Відношення до них російських колег було доброзичливе, дружнє, поважливе. Хочу нагадати декотрим співвітчизникам, що в Радянському Союзі в різних галузях на різних посадах трудилися наші працелюбні земляки. Їхня праця високо цінувалась на всіх рівнях — від трудових колективів до органів державної влади. Країна довіряла українцям і їх по-батьківськи шанувала.
З 1980 до 1991 року я працював на посаді генерального директора виробничого об’єднання «Укрорглістехмонтаж», підпорядкованого Міністерству лісової промисловості Радянського Союзу. Моє об’єднання базувалось на території України і Молдавії, кількість працюючих на його підприємствах сягала 55 тисяч. Ми займали передові позиції по всіх показниках виробничої діяльності в галузі. На високому державному рівні нас завжди ставили в приклад і відповідно відмічали. З 1985 року я представляв лісопромислову галузь України на посаді Члена Колегії союзного міністерства.
Пам’ятаю, коли в 1993 році, працюючи першим віце-президентом і генеральним директором Українського Союзу промисловців і підприємців, відвідував Зоряне містечко — Центр підготовки космонавтів. Його керівник – льотчик-космонавт, двічі Герой Радянського Союзу, генерал Петро Ілліч Климук (родом із Білорусії, а його дружина — з Волинської області) з гордістю сказав: «У військовому підрозділі нашого Центру служать 75 відсотків українців — це наша гордість». До речі, про моє відвідання Зоряного містечка домовився з Петром Іллічем мій колега – президент Російського Союзу промисловців і підприємців, великий друг України Аркадій Іванович Вольський. На його прохання я зустрівся з Валентиною Іванівною Гагаріною на її квартирі, з вікон якої було видно пам’ятник Юрію Гагаріну. Того року відзначалась 25-а річниця його трагічної загибелі. Більше двох годин ми з нею по-дружньому розмовляли у присутності шестирічної онуки Каті (її мама Олена — старша дочка Гагаріних). Валентина Іванівна сказала: «Після смерті Юри я ні з ким із відвідувачів Центру не зустрічалась. Ви перший мій гість. Я щиро вдячна за те, що в Україні шанують пам›ять мого дорогого Юри. Спасибі вам… Юра дуже любив Україну, часто бував у Києві. На жаль, мені не довелося побувати на щирій українській землі. Юрій дружив із керівником республіканської комсомольської організації Єльченком, був гостем на одному із комсомольських з’їздів… У телефонному режимі я маю зв›язок із сім’єю Єльченка..»
Я запросив Валентину Іванівну в гості до Києва. Вона з великою радістю прийняла запрошення, але, на жаль, з ряду обставин її мрія не здійснилася.
Климук П. І. вручив мені відзнаки почесного гостя Зоряного містечка.
Ми, українці, завжди були і, надіюсь, будемо бажаними, дорогими гостями для росіян, як це було за всю історію нашого спілкування.
Мій батько Григорій Васильович загинув на війні 21 січня 1942 року, його прах покоїться у російській землі.
Моя велика родина вже більше століття тісно пов’язана з Росією, там проживають наші родичі. У 1904 році під час столипінських переселень поїхали в Сибір, на Далекий Схід сім’ї моїх пращурів. Зокрема, в Іркутську область виїхали мої двоюрідні прадіди Бурдаки. Отримали угіддя у віковічному лісовому масиві за 59 кілометрів від Іркутська по Ангарському тракту в бік Байкалу. З часом там виросло село Бурдаковка (значиться на географічній карті Іркутської області), яке стоїть на березі невеликої річки Бурдаковки, що впадає в бурхливу Ангару.
У 1986 році після моєї Чорнобильської епопеї в службових справах я відвідав Іркутську область і побував у селі, яке носить наше родинне ім’я. Головою сільради і головою колгоспу там працювали мої однофамільці. Яка то була радість! Все село зібралось на зустріч зі мною: обідали, піднімали тости за дружбу двох великих слов’янських народів, за процвітання двох братніх республік (спасибі тобі, Господи!), співали українські пісні, танцювали, обнімались і… плакали від радості. Так було повсюдно, де мені доводилось бувати у службових справах, зокрема, в Хабаровському і Приморському краях, на Сахаліні, на Уралі та інших регіонах. Вдячно згадували наших видатних митців, котрі там побували: В Іркутську — Дмитра Гнатюка, в Комсомольську-на-Амурі — Софію Ротару, у Пермі — Анатолія Солов’яненка, у Москві — Івана Козловського, у Ленінграді — Івана Паторжинського і Литвиненко-Вольгемут, в Архангельську — Анатолія Паламаренка, у Бєлгороді — Ларису Руденко і хор ім. Верьовки.
Бєлгород — це місто з багатою історією, збагачене українськими традиціями, побутом, гостинністю, культурою і мистецтвом, спільною боротьбою з фашистськими загарбниками, про що, можливо, пані Валентина не знає. Понад п›ятнадцять років очолює область наш земляк родом із Сумської області губернатор О.М. Савченко Під його керівництвом область по соціально-економічному, науково-технічному, духовному розвитку займає передові позиції в Російській Федерації. Губернатор — новатор, реформатор, ініціатор впровадження в усі галузі наукових досягнень, новітніх технологій, ноу-хау, інноваційно-інвестиційних програм.
З усієї Росії до нього їдуть колеги, фахівці за досвідом. Саме це зацікавило моїх колег академіків УАН, членів відділення економіки і управління академії, яке я очолював 14 років. І ми всі разом вирішили встановити тісні ділові зв’язки з обласним і міським керівництвом. І встановили. Я особисто порекомендував Вишгородському міському голові Віктору Олександровичу Решетняку вийти на контакт з Бєлгородом і взяти на озброєння досвід їхньої управлінської діяльності. Віктор Олександрович з радістю і вдячністю прийняв рекомендації, побував у Бєлгороді, повернувся окрилений набутим досвідом і енергійно включився в роботу: обмін делегаціями, програмними, інструктивними документами, підписанням договору про дружбу і співробітництво. Відтоді місто Бєлгород стало побратимом нашого Вишгорода. Яка в цьому крамола? Знищити обеліск міста-побратима Бєлгорода — це розтоптати пам›ять мудрого мера.
Хочу наголосити на тому, що в Бєлгородській області є райони, де українці становлять 35-40 відсотків їхнього населення. В обласному центрі — до 30 відсотків. Як гостинно, по-братерськи приймали бєлгородці вишгородців, може розповісти учасник зустрічей директор НВП «Технопроект» Віктор Миколайович Федосенко.
Решетняк В.О. не помилився у виборі для Вишгорода ще одного міста-побратима, далеко відомого за межами Російської Федерації міста-музею Суздаля. Я бував у ньому, він входить до історико-культурного «Золотого кільця», наповнений глибокими історичними надбаннями від часів Київської Русі до наших днів. Там живуть щирі, доброзичливі, працелюбні і миролюбні, істинні шанувальники нашої спільної великокнязівської історії і народних традицій люди. Під час перебування в службових справах у Суздалі в 1993 році я оглянув цікаві історико-архітектурні пам’ятники, собори, церкви. Від Володимиро-Суздальського музею-заповідника отримав грамоту такого змісту: «Она подтверждает, что Бурдак Иван Григорьевич посетил землю Владимиро-Суздальскую и обрёл в сердце своём красоты её и дива дивные, ибо, как солнце щедро дарит тепло и свет миру, так и земля наша красоты свои – путешествующим добрым людям, которые становятся мудрее, – а очи мудрых всегда желают блага.
А дана грамота сия в лето 1993 месяца июня в день 18».
Пригадую весну 1944 року, коли з Києва прийшла в наше село страшна звістка про смерть після тяжкого поранення генерала армії М.Ф. Ватутіна. Військові частини Першого Українського Фронту, якими він командував, у вересні 1943 року визволяли мою рідну Лемешівку. Село з великою радістю, з хлібом-сіллю зустрічало своїх довгожданих визволителів. Перед нашою хатою зупинився перший танк великої колони із танкової армії генерала Рибалка. Я з великим хвилюванням вручив командиру танка букет осінніх квітів, котрі мені передала мама.
Дізнавшись про смерть Миколи Федоровича, жителі Лемешівки і сусіднього села Годунівки відслужили у церкві поминальну по своєму визволителю. Там я також був з моєю бабусею Олександрою.
Більше про подвиги великого полководця пані Валентина і депутати міськради можуть дізнатись у «Музеї визволення Києва в 1943 році», який знаходиться в Нових Петрівцях.
І останнє. Мій роман «Сини і дочки Чорнобиля» у 2013 році був доставлений нашою землячкою на Кузбас і переданий її родичам-шахтарям, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Підкреслю, що на сторінках роману я, зокрема, розповів про кузбаських гірників, які ціною свого життя і здоров’я разом із українськими шахтарями в тяжких умовах пробивали тунель під аварійним четвертим блоком. Отримав від кузбасців листа такого змісту:
«Привет из Кузбасса!
Уважаемый Иван Григорьевич, огромное спасибо Вам за бесценный подарок. Я восхищён Вашими стихами и книгой о Чернобыле. Читать на украинском доставляет одно удовольствие. Я, ведь, потомок украинских переселенцев. В детстве часто и много слышал украинскую речь, а также песни и стихи, которые пели моя бабушка и прабабушка.
Спасибо! Успехов Вам, долголетия и здоровья!
С уважением Валерий Зайцев. Сентябрь 2013 г.»
«Твердо пам’ятаймо, – писав Герберт Уельс, – що війни розпочинають державні властеліни, а не народ, який проливає кров всупереч своєї і Господньої волі! Мир і злагода роблять народи щасливими і дружніми».
На закінчення хочу нагадати віруючій, милосердній Валентині Парчук народні прислів’я: «Люди добрі, не рубайте з плеча», «Не плюйте в криницю — знадобиться води напиться», «Не гнівіть Всевишнього!»