Image00002

Розмовляв Володимир ТКАЧ

Валерія Васильовича Сидорчука легко вирізнити із широкого загалу вишгородців завдяки притаманним йому ознакам: неодмінній вишиванці, козацьким вусам і по-юнацькому легкій ході. А проте 4 травня йому виповнилося 65 років! Дивуватися його фізичній формі нічого, бо життя справді повністю віддане спорту. Саме про спортивні путі-доріжки розмова з ювіляром.
— Валерію Васильовичу, шанувальники футболу добре пам’ятають здібного гравця Сидорчука з молодих років. І все ж, Ваше прізвище більше асоціюється з вишгородським тенісом.
— Дійсно, я 13 років грав у футбол за товариство «Колос», брав участь у багатьох турнірах, чемпіонатах, але з часом шальки спортивних терезів переважив настільний теніс. Ним я серйозно зайнявся з 1984 року у димерському Будинку культури.
— Чому саме теніс?
— Це гра, яка вимагає від учасників прояву бійцівських якостей, блискавичної реакції. У тенісі нічиїх — не буває. Це щось подібне заповіді Конгресу Українських Націоналістів, членом якого я є: «Або здобудеш державу, або загинеш за неї». Воля до перемоги — це головне у тенісі. Можна ще перед матчем психологічно його програти, коли бачиш у суперника ракетку за вісім тисяч, у той час, коли в тебе — за три. Але, як казав тренер київського «Динамо» Валерій Лобановський своїм гравцям напередодні матчу з «Баварією» за Суперкубок, у нас немає у складі 9-ти чемпіонів світу, але грайте так, як я вас навчав. І динамівці продемонстрували волю до перемоги.
— Ви 10 років очолювали тенісну школу. І завдяки Вашим вихованцям Вишгород набув репутації тенісного центру Київщини.
— Так, у школі займалося 110 дітей. Було вісім тенісних столів. Я підготував 10 кандидатів у майстри спорту. Дійсно, рівних вишгородцям в області не було. Мені вдалося за підтримки міської влади, в особі міського голови Олександра Кімлача, батьків, спонсорів зробити нормальні роздягальні, поповнити спортінвентар, тобто були всі умови для розвитку тенісу. На жаль, влада спромоглася загубити школу.
— А є надії, що тенісна слава Вишгорода відродиться?
— Я сподіваюся, що на новому стадіоні буде гідна тенісна інфраструктура. Нам допомагає міський голова Олексій Момот в організації турнірів. Завдяки йому нещодавно наші тенісисти змогли поїхати на турнір до Чернігова. Я розумію, що йому треба допомагати футболістам, танцювальним, музичним колективам, тому за його посильний внесок — великі спасибі.
Вважаю, що новий стадіон має бути комунальним. Тоді буде гідна підготовка і можна буде рвати всіх.
— Ви часто проводите турніри на честь видатних українських постатей. Це данина часу чи обов’язок націоналіста?
— Це веління серця. Я перебуваю у лавах КУНу з 1995 року. Моя матір була зв’язковою в УПА, національно свідомою українкою, тому, мабуть, з материнським молоком я увібрав дух свободи, гордості за націю. Так, я проводжу тенісні турніри на честь С. Бандери, Р. Шухевича, Слави Стецько, героїв Небесної Сотні та інші. А це не всім подобається. Скажімо, у мене на Оболоні тричі забирали приміщення. Але хочу запевнити, що турніри будуть відбуватися доти, доки у мене вистачить сил. Ніхто мене зламати не зможе. Не дочекаються!
— Сьогодні сім’я Сидорчуків — це фактично спортивна династія.
— Я радий, що мої сини у великому спорті. Валерій тренує нашу «Чайку», Володимир займається тенісом. Я ними пишаюся.
— Валерію Васильовичу, з Вашим досвідом можна було б легко працевлаштуватися за кордоном. Не було такого бажання?
— Як тренер, як кандидат у майстри спорту звісно міг би працювати у Німеччині, Польщі. Така можливість була. Але я патріот України і хочу працювати на благо України. У нас безліч юних талантів і за нормальних умов український теніс може бути не гіршим за китайський. А вони — світовий взірець. Теніс у Китаї — у кожному дворику, як у Бразилії кожна галявина — футбольне поле. Хто нам заважає розвивати теніс у містах і селах? І попри все, я вірю у майбутнє українського і, зокрема, вишгородського тенісу.

Image00002