На ратному полі
(Балада)
Іван БУРДАК
Світило пече до безтями
І стогне від спеки земля.
Шахтарськими горе-полями
Гарцює військова броня.
Затоптане поле пшениці
Прощалося з мирним життям.
Вже колос не просить водиці, –
Не вірить безжальним вітрам.
Солдат помирав серед поля,
Стікаючи кров’ю від ран.
Звивавсь від нестерпного болю,
В очах – передсмертний туман.
А кров поливала пшеницю,
Яка не попала під танк.
Душа не хотіла змириться,
Що смерть підібралась отак.
Жорстоко, криваво, жагуче
Осколки косили солдат.
Команду тверду і рішучу
Віддав нездоланний комбат:
— Не треба боятись… До бою!
Не будем на полі лежать!
Вперед, сміливіше… За мною,
Вітчизну свою захищать!..
Ніхто не піднявсь, бо вмирали
Під сонцем шаленим вони.
У Бога спасіння благали
Вкраїни нещасні сини.
Мелькнула у пам’яті Умань,
Освіту де воїн здобув.
Механіком в рідний свій Чубань
З єдиним коханням відбув.
У віці Христа він закінчить
Своє миролюбне життя.
Тепер його жде потойбічне,
Дароване Богом буття.
Просили дружина, матуся
Себе на війні берегти.
Благали: «Живим щоб вернувся,
Не спалюй додому мости..
Щоб батечко твій на тім світі
Так скоро тебе не чекав,
Щоб поряд завжди були діти
І більше ти їх не лишав…»
Раптово почув десь у небі,
Як жайворон дзвінко співав.
— Мене покидати не треба, –
До птаха солдат прошептав.
Нараз стрепенулося тіло,
Він стиснув запечені губи.
Щось рідне над полем злетіло, –
Співала дружинонька люба:
«Ой не світи, місяченьку,
Не світи нікому.
Тільки світи миленькому,
Як іде додому»…
Гіркі сльози котилися долу,
Із солоною кров’ю змішались.
Чом від нього ти, доленько-доле,
В полі браннім неждано сховалась?
Загорівся у пам’яті спогад:
Розцвітали волошки при житі,
Зачепився за квіточки погляд…
Зітхнув тихо: «Як хочеться жити»…
З кумом-фермером лан оглядали,
Готувались серйозно до жнив.
Від сусіда комбайн зустрічали, –
Новий, імпортний, диво із див…
Потягнувсь в передсмертній потузі,
Пригорнув колосок до щоки.
Поряд мертві, вмираючі друзі,
Для яких зупинились роки.
Розтулились, мертвіючи, губи,
Ледве чутно солдат прошептав:
Прощавайте, ріднесенькі, любі,
Я смертельний осколок дістав…
Там, у небі, затихла пташина,
Вже не чутно дзвіночка її.
Смерть забрала у матері сина
На своїй українській землі.
Президент, депутати, магнати!
Зупиніть смертоносну війну!
Годі трупи в траншеях ховати,
Генофонд пакувать у труну!
У крові і сльозах не втопіте
Гірку правду про горе людське!
Бо народ вже не може терпіти
Існування стражденне своє!
2015 р.
