pole

На ратному полі

(Балада)

Іван БУРДАК

Світило пече до безтями

І стогне від спеки земля.

Шахтарськими горе-полями

Гарцює військова броня.

Затоптане поле пшениці

Прощалося з мирним життям.

Вже колос не просить водиці, –

Не вірить безжальним вітрам.

Солдат помирав серед поля,

Стікаючи кров’ю від ран.

Звивавсь від нестерпного болю,

В очах – передсмертний туман.

А кров поливала пшеницю,

Яка не попала під танк.

Душа не хотіла змириться,

Що смерть підібралась отак.

Жорстоко, криваво, жагуче

Осколки косили солдат.

Команду тверду і рішучу

Віддав нездоланний комбат:

— Не треба боятись… До бою!

Не будем на полі лежать!

Вперед, сміливіше... За мною,

Вітчизну свою захищать!..

Ніхто не піднявсь, бо вмирали

Під сонцем шаленим вони.

У Бога спасіння благали

Вкраїни нещасні сини.

Мелькнула у пам’яті Умань,

Освіту де воїн здобув.

Механіком в рідний свій Чубань

З єдиним коханням відбув.

У віці Христа він закінчить

Своє миролюбне життя.

Тепер його жде потойбічне,

Дароване Богом буття.

Просили дружина, матуся

Себе на війні берегти.

Благали: «Живим щоб вернувся,

Не спалюй додому мости..

Щоб батечко твій на тім світі

Так скоро тебе не чекав,

Щоб поряд завжди були діти

І більше ти їх не лишав…»

Раптово почув десь у небі,

Як жайворон дзвінко співав.

— Мене покидати не треба, –

До птаха солдат прошептав.

Нараз стрепенулося тіло,

Він стиснув запечені губи.

Щось рідне над полем злетіло, –

Співала дружинонька люба:

«Ой не світи, місяченьку,

Не світи нікому.

Тільки світи миленькому,

Як іде додому»…

Гіркі сльози котилися долу,

Із солоною кров’ю змішались.

Чом від нього ти, доленько-доле,

В полі браннім неждано сховалась?

Загорівся у пам’яті спогад:

Розцвітали волошки при житі,

Зачепився за квіточки погляд…

Зітхнув тихо: «Як хочеться жити»…

З кумом-фермером лан оглядали,

Готувались серйозно до жнив.

Від сусіда комбайн зустрічали, –

Новий, імпортний, диво із див…

Потягнувсь в передсмертній потузі,

Пригорнув колосок до щоки.

Поряд мертві, вмираючі друзі,

Для яких зупинились роки.

Розтулились, мертвіючи, губи,

Ледве чутно солдат прошептав:

Прощавайте, ріднесенькі, любі,

Я смертельний осколок дістав…

Там, у небі, затихла пташина,

Вже не чутно дзвіночка її.

Смерть забрала у матері сина

На своїй українській землі.

Президент, депутати, магнати!

Зупиніть смертоносну війну!

Годі трупи в траншеях ховати,

Генофонд пакувать у труну!

У крові і сльозах не втопіте

Гірку правду про горе людське!

Бо народ вже не може терпіти

Існування стражденне своє!

2015 р.