Мінськ спортивний і зросійщений

Розмовляв Володимир ТКАЧ
ФОТО — Андрій МАКСІМОВ, «Вишгород»

Хто такий Олександр Волкотруб — широкому загалу читачів відомо — ветеран вишгородського спорту, жива легенда. Олександр Володимирович — восьмиразовий чемпіон України з бігу, стрибків у довжину, семиразовий володар Кубка України…

Стоп! Боюсь, що не вистачить газетної площі розказати про всі досягнення нашого земляка, скажу лише одне: українських і зарубіжних золотих, срібних і бронзових медалей у його колекції — 15 кілограмів! У свої 65 років Олександр Волкотруб не забиває «козла» по двориках і не лузає насіння на лавочках, а й надалі продовжує радувати вишгородців новими спортивними перемогами. У неділю він буде у Франції представляти Україну, на минулому тижні виборов на чемпіонаті Києва дві медалі, ще раніше — вражав перемогами у Мінську. Нам вдалося знайти шпаринку у графіку спортсмена і погомоніти про справи насущні.

— Олександре Володимировичу, Ви постійний учасник міжнародних змагань. Яке ставлення зараз до нас, українців? Скажімо, у Білорусії, де Ви нещодавно були?

— Наші білоруські сябри надзвичайно прихильно зустрічають українців. Коли на змаганнях підіймали наш прапор, люди разом з нами співали гімн і скандували «Слава Україні!».

Сльози виступали на очах від цієї дружньої атмосфери. Кожен із зарубіжних спортсменів, особливо прибалтійці, поляки, скандинави, намагалися хоч якось висловити підтримку Україні у боротьбі з агресором.

— А Раша, тобто росіяни?

— Росіяни за кордоном інші. У них немає отієї агресивної поведінки, нетерпимості, не почуєш «жидо­бандерівська хунта», «каратєлі на Донбасє» і т. п. У спілкуванні з ними я завжди аргументовано доводжу, хто є винуватцем війни. І вони, врешті­решт, погоджуються з фактами.

— А в цілому, яка атмосфера у Мінську?

— Буду відвертим: тієї свободи слова, вільного висловлювання на ті чи інші події — немає. Якщо люди і говорять, то з оглядкою і не публічно. По­дружньому рекомендують не чіпати у розмовах українсько­російські відносити. Засилля російського бізнесу у Білорусі просто колосальне: підприємства, магазини, банки — все під їх контролем. Дуже прикро, але білоруську мову не почуєш у Мінську. Тотальна русифікація. Може, десь по селах люди і говорять рідною мовою, але із столиці і всіх великих міст вона витіснена. Національно свідому опозицію, яка виступає за розвиток білоруської мови, — конкретно пресують.

— Читачі — прихильники порядку у Білорусі, мене звинуватять у пересмикуванні дійсності, тому і запитую: а що Вам сподобалося у сусідів?

— По­перше, спортивна інфраструктура. Там створили всі умови для розвитку спорту і фізичної культури. У Мінську два легкоатлетичні манежі світового стандарту з ідеальним інформаційним забезпеченням. Ми у цьому плані відстаємо від них років на 30. У повсякденному житті мінчан відчувається стабільність. Ціни по магазинах не скачуть. Наприклад, літр бензину АИ­95 ось уже два роки коштує 14 гривень на наші гроші. На вулицях чисто, дороги без ковдобин, відчувається порядок. Наприклад, за перехід вулиці в неналежному місці або на червоне світло — моментально штраф 25 рублів (12,5 долара). Громадський транспорт новий, у салонах автобусів і тролейбусів — ідеальна чистота. Словом, наш Київ значно поступається у цьому плані Мінську.

— По спортивних об’єктах Вам не було образливо за нашу державу?

— Звичайно, було. Маленька Білорусь спромоглася забезпечити людей умовами для здорового способу життя, а Україна з таким потенціалом пасе задніх. Мені дуже хочеться, щоб у Вишгороді, врешті­решт, побудували гідний стадіон із легкоатлетичним манежем. Я співпрацюю зі спортивними організаціями Польщі, Естонії, Латвії, Литви, Білорусі та іншими країнами і залюбки міг би організувати у Вишгороді міжнародні турніри. У нас є чудовий тренер Олександр Кочетков, який уміє готувати класних спортсменів, але де їм займатися? Я сам змушений тренуватися у Києві. І все ж, сподіваюся на краще.

— У неділю 25 лютого Ви у Франції будете виборювати золото для України. І за звичкою — нести міжнародній спільноті все найкраще про Україну, рідний Вишгород?

— Однозначно! Спортсмени — найкращі народні дипломати. Це не політичні тріскуни і пустопорожні базіки, а прямі і відверті люди. І часом вони для позитивного іміджу країни роблять більше, ніж державний апарат, бо спорт — це мир і дружба.