002

Розмовляла Валентина ЯКОВЕНКО
ФОТО – Андрій МАКСІМОВ, «Вишгород», соцмережі 

Катерина Єгорушкіна з’явилася на світ 30 жовтня 1984 року у м. Бровари Київської області. І в досить ранньому віці почала вигадувати різні світи. Із семи років – народжувалися її вірші та проза, а у 2006 р. побачила світ перша поетична збірка авторки «Пульсація миті», видана на Грант президента України. Хоча ще раніше отримала відзнаку, але не була опублікована її «Крамничка антикваріату» – цикл віршів під цією назвою згодом увійшов у колективну збірку. Публікації К. Єгорушкіної з’являлися у періодичних виданнях та альманахах («Гранослов», «Незглибима «Криниця»», «Захід­Схід» та ін.). Вона – член літературних студій «Криниця», «Радосинь», «Свіча­До­Cлова», лауреат та дипломант кількох літературних конкурсів. Отримала Премію ім. Григорія Чупринки за книжки для дітей «Країна Сніговія» та «Будиночок з води». Член Національної Спілки письменників України та Всеукраїнської арт­терапевтичної асоціації. Її твори діти вивчають у школах.

Вже дев’ять років Катерина з чоловіком мешкає у Вишгороді. Подружжя має донечку. За освітою Катерина — літературознавець, має додаткову психологічну освіту. Здобула ступені бакалавра та магістра у Національному університеті «Києво­Могилянська академія» (2003­2009). Закінчила аспірантуру (кафедра психології та педагогіки). Після того, як у 2010 році вийшла друком перша книжка казок Катерини Єгорушкіної «Музична подорож Золотого Каштанчика», вона розпочала роботу над унікальним авторським проектом «Музична казкотерапія для малят» – у співпраці з музичним терапевтом Стефаном Недерицею та композитором Дмитром Красноуховим з’явилися «Країна Сніговія», «Будиночок з води», «Птахи та янголи», «Пригоди Штанька». Працює з дітьми й дорослими у царинах казкотерапії та книготерапії за авторськими методиками. Кілька років поспіль була консультантом із книготерапії у видавництві «Грані­Т», здійснювала психологічний аналіз художніх текстів для дітей. 

– Катю, писати казки для дітей – відповідальна справа? І чи кожному вона під силу?

– Коли письменник пише для дитини, він насправді обмежений мірою власної відповідальності. Писати для людей, які ближчі до первісного джерела, ніж ти, – це подвійна відповідальність. Тому слід насамперед заглибитися у криницю власної душі й вирішити: чи вода в ній достатньо чиста, аби напувати дитину. Те, що я дозволяю собі як дорослий письменник, для дитячого письменника може бути ознакою безвідповідальності та несмаку...

Упродовж більше ніж десяти років я навчаю дорослих і дітей творити власні казки. Активно реалізовую свій інноваційний проект «Казки про корпоративні цінності» (до речі, він здобув престижну всеукраїнську нагороду на Event Awards). Працівники кількох великих компаній (Epam, Luxoft, «Київстар» та інших) вже написали та видали під моїм керівництвом книги казок для своїх дітей.

Дорослі часом думають, що творити казки – легко, але насправді це складна робота, де ти маєш враховувати дуже багато чинників, виявляти свою креативність, відповідальність перед дітьми, знання вікової психології (і психології взагалі), бути спостережливим, добре володіти мовою, літературними засобами, мати добре розвинений емоційний інтелект. А ще – пам’ятати про свою внутрішню дитину, адже саме вона є джерелом неймовірної радості, сміливості та творчості.

Як народжується твоя терапевтична казка? Чому саме музична казкотерапія? Яке її призначення?

– Для дитини казка – це її повсякденне життя, тому саме через цікаву історію вона може засвоїти багато важливих уроків без нудних повчань. І якщо перші книжки для дітей я писала просто від бажання творити й ділитися своїм світом, то нині я маю донечку і створюю історії, спостерігаючи за нею. Зокрема, й терапевтичні казки, які ненав’язливо допомагають зрозуміти, як вирішити певний внутрішній конфлікт, подолати лінощі чи страх темряви, наприклад.

Усі мої книжки, які було видано у видавництві «Classicа» (серії «Музична казкотерапія для малят» та «Classicа – мацьопам!») мають як додаток музичний супровід. Тобто, казку можна читати й слухати у супроводі спеціально підібраної музики – класики для дітей з тими звуками природи, які відповідають сюжету казки. Це розширює межі дії твору і водночас вимагає внутрішньої праці батьків і дітей. Судячи зі схвальних відгуків батьків і педагогів, така праця справді дає чудові плоди.

– Як діти сприймають твою творчість? І донька, зокрема?

– Книжки­картонки для найменшеньких – «Чубчик» і «Ляля сонькає» – я вигадала для Даринки. Можна сказати, «списала» з неї, і їй це дуже сподобалось. Доня просила читати знову і знов. Історія про Лялю, яка не хотіла спати і вигадувала для того безліч причин, виявилась терапевтичною для доні, вона від тих ритмів і повторів заколисувалася і чудово сонькала. Зараз Даринці чотири роки, і разом зі своєю семирічною тітонькою Златою дівчатка стали моїми бета­рідерами. Свіжонаписані історії зачитую їм і стежу за реакцією, щоб потім підшліфувати якісь місця. Приємно, що дівчата цікавляться – коли буде наступна казка, коли будуть малюнки до неї? Загалом на мою фейсбук­сторінку часто надходять відгуки на мої книжки від читачів. Одна матуся відфотографувала випадково знайдену в доньчиній кімнаті саморобну листівку­подяку на мою книжку «Пригоди Штанька», було дуже приємно.

Чи робиш якісь казкові зустрічі для вишгородських дітей?

– Так, було кілька зустрічей на запрошення педагогів. «Будиночок з води», приміром, ми разом із учнями початкової школи обговорювали у Вишгородській гімназії «Інтелект» у рамках програми «Інклюзивна література». А в школі «Сузір’я» провела майстер­клас для підлітків у межах конкурсу «Легенди Вишгородщини».

У дітей таке спілкування викликає живий інтерес, їм приємно знати, що письменники живуть і творять поряд. Багато шкіл та бібліотек столиці та й усієї України запрошують приїздити до їхніх вихованців. Коли маю час, радо погоджуюся. Приміром, нещодавно їздила у Львів, бібліотека брала на себе всі витрати на поїздку.

Чи не губиться книга сьогодні, в час стрімкого розвитку технологій, і якою вона має бути, щоб зацікавити дитину? Що читаєш ти?

– Книжки – це моя любов. Час, витрачений на гаджети, не можна зрівняти з часом, який я проводжу за книжкою. «Книжковий» час якісніший, глибший. Гаджети допомагають отримати інформацію, а книжки – вчать мислити. Це різні речі. Люблю вдумливо читати нон­фікшн, психологію, фентезі, дитячу літературу.

Думаю, що у вирі новітніх технологій книга не загубиться. Адже сьогодні вона також змінилась. Це арт­об’єкт, мистецтво. Автор теж має змінитися: зважувати кожне слово, бути трохи лаконічнішим, адже багатотомники мало цікавлять сучасне покоління.

Твої книги – справді чудові арт­об’єкти. Якісний папір, малюнки – дивовижні, яскраві, дуже вдало розкривають і доповнюють зміст. Як ти співпрацюєш з художниками?

– З кимось із художників зустрічаюсь для ближчого знайомства, співналаштування, а з кимось співпрацюю дистанційно. Хтось із них мешкає у Києві, а хтось у Криму чи Львові. Зазвичай, якщо мені подобається пробний малюнок художника, то й інші також не лишають байдужою. Якщо ми на одній хвилі, то результатом лишаємося задоволені.

Як і з видавцями, з котрими склалися довірливі стосунки. Вони знають про особливості мого стилю, психологізм текстів, бачать мою активну роботу з читачами, тож радо пропонують тривалу співпрацю. У кожного автора свої особливості, і терапевтична проза для дітей вдається не всім. А загалом для дитячого письменника важливо добре пам’ятати власне дитинство і бути щирим.

Твоя щирість і небайдужість проглядається і через нову ексклюзивну екоказку «Арчі», презентація якої нещодавно відбулася у нашому місті (газета «Вишгород» № 6’2018).

– Так, презентація була людною, а книжка вийшла простою і доброю. Важливо спонукати дітей і дорослих дбати про чистоту нашої Землі, і в цьому допоможе екоказка. Її герой – песик Арчі, який, збираючи пластикові пляшки, надихнув людей дбати про чистоту довкілля. Коли книжка вже була проілюстрована і готувалася до друку, я випадково дізналася, що Арчі має реальний прототип. Ось такі дива! Або творча інтуїція... Хто зна.

Книга вийшла накладом 2000 примірників і придбати її за соціальною ціною можна в крамничках соборів Греко­католицької церкви, у нашому місті – в Соборі Вишгородської Богородиці ГКЦ. Видавець – Екологічне Бюро ГКЦ, а проілюструвала видання художниця Олена Власюк.

– Поряд з цим маєш ще якісь напрацювання?

– У 2017 році побачило світ літературно­художнє видання «Україна починається з тебе», адресоване дітям середнього шкільного віку. До нього увійшли твори сучасних авторів патріотичного спрямування, в тому числі й мої верлібри:

…цій війні без дна настане

кінець і світитиме сонце дитинно

(не так безжально як того літа)

і вийдуть люди –

зболені й вільні і буде дата

нашої перемоги…

– Тобто, високий патріотизм також має місце у твоїй творчості? Хоча дбати про землю, що є темою «Арчі», – теж патріотизм…

– Звичайно. Сортувати сміття і саджати дерева – це теж патріотизм. На мою думку, митець має відчувати свій час, настрої своїх співвітчизників. І в міру бажання й таланту творчо переосмислювати побачене, почуте, відчуте. Лишати цей досвід для нащадків у вигляді книг, картин, скульптур... Дуже вдячна авторам потужних фільмів «Добровольці Божої чоти» та «Кіборги». Це фільми про історію, яка твориться у нас на очах. Про людей, які живуть поряд з нами. Про дух часу і свободу. Таку різну, але виборену свободу. Про речі, які варто усвідомити для того, щоб кожен день став глибшим.

– Багато творчих людей з початку подій на Сході долучаються до дієвих волонтерських заходів…

– Я теж не могла сидіти на місці і заснувала волонтерський проект «Посилки Доброти». Уже четвертий рік поспіль ми з однодумцями готуємо такі посилочки для сиріт війни. Це книжки, іграшки, канцтовари, одяг, солодощі. У 2017 році долучили до цієї справи й українську громаду із Сан­Франциско. Завдяки «Посилкам Доброти» більше, ніж півтисячі діток отримали подарунки до свят.

Катю, не думаєш розширити межі своєї читацької аудиторії?

– Згодом збираюсь «підрости» в дитячій літературі, адже маю задумки книг для підлітків, юнацтва. Це може бути реалістична повість чи фентезі. А поки що готую нову поетичну збірку для дорослих – «Дереворитми».

– Слухаю тебе, але чомусь час від часу згадую твої «Цятки і плямки» з висновком про те, що життя неодмінно має бути барвистим!..

– Якось за цим оповіданням ми малювали цяточки емоцій та почуттів із дітьми суспільно­природничого ліцею. Для дітей це було дуже незвичне і цікаве завдання. Ми говорили про такі різні й дивовижні світи наших почуттів. З малюнків цих діток я побачила, що понад усе прагнуть бути почутими самотність, любов, радість, сум, гнів і страх. У когось світ широкий, готовий вихлюпнутися з берегів аркуша, а в іншого – затиснений, як пружина. І невідомо, коли ця пружина вистрелить істерикою чи хворобою... На мою думку, після уроків батьки мали би більше цікавитися почуттями своїх дітей, ніж оцінками. Це дуже важливо. І більше читати їм цікавих і добрих книжок. Саме зараз працюю над книжкою про страхи діток старшого дошкільного і молодшого шкільного віку, тож восени чекайте на новинку.

Image00001

Image00003

Image00004

Image00005

Image00006

Image00007

Image00008

Image00009

Image00010

Image00011

Image00012

Image00013

Image00014

Image00015