Огонь и пыль по ходу горных трасс.
Колонна. Впереди саперный взвод.
А время тянет полевую связь
Из Кандагара в сорок первый год…
Ольга СУБАЧ, завідуюча відділом експозиції Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році»
Все далі і далі відходить в історію лютий 1989 року, коли колони радянської бронетехніки пройшли свій останній маршрут каменистим шляхом Афганістану. Піднялися з аеродромів бойові машини, залишивши під крилами поранений війною суровий край. Радянські солдати вдихали останній ковток афганського повітря, змішаного з гірким пилом та запахом бензину…
Національний музей-заповідник «Битва за Київ у 1943 році» до цієї дати підготував виставку «Біль та безсмертя Афганістану». Обійти цю дату ми не могли, бо вона стала частиною історії, змінила долю декількох поколінь. Навіть коли б цю дату вилучили з офіційних календарів, вона б не затерлась у народній пам’яті, бо стала частиною біографій мільйонів людей. Через пекло «Афгану» пройшло понад 600 тисяч радянських солдатів. Так звані неповоротні людські втрати склали за Афганську війну 14 453 особи. Україні Афганістан коштував 3 380 життів молодих хлопців. Ще 3 560 українців повернулись додому каліками. Київщина також заплатила свою ціну – 132 загиблих, 300 – інвалідів. А хто рахував зламані людські долі, порушені сім’ї…
Але для всіх, хто побував за Гіндукушем, – «Афган» назавжди залишиться синонімом взаємодопомоги, дружби, мужності. Тому саме «афганці» мають оголене почуття справедливості. Тому саме вони одними з перших підтримали революцію Гідності і пішли захищати цілісність Батьківщини на Схід України.
У вітринах виставки – оригінальні фотографії, документи, листи, зброя, однострій, речі тих, хто пройшов Афганістан. Більше ніж із сотні світлин на нас дивляться ясні очі молодих хлопців. Це ті, хто повернувся в цинковій труні на свою рідну Київщину. Двоє хлопців, які призивались із нашого району, також повернулись додому у цинку.
Це лейтенант Олександр Сенчук з Вишгорода, 1963 року народження, Олександр командував підрозділом бійців спецпризначення, якому було доручено слідкувати за пересуванням душманського каравану з американською зброєю. В районі кишлаку Маногай розвідники потрапили в оточення моджахедів. У ході бою Олександра було поранено в ногу. Оскільки самостійно рухатись він не міг, то віддав розпорядження солдатам відступати за валуни, а сам залишився прикривати відступаючих. Коли на гелікоптерах прилетіла підмога, Саша ще був живий, але стікав кров’ю. 24 лютого 1986 року від отриманих у бою ран лейтенант О. Сенчук помер у шпиталі.
Указом Президії Верховної ради СРСР за мужність, відвагу та героїзм, проявлені в бою, лейтенанта Сенчука О. нагороджено орденом Червоної Зірки. Посмертно.
Поруч із фотографією Олександра у вітрині експонується фото молодшого сержанта із села Раківка нашого району Анатолія Чайки, 1962 року народження. Він проходив службу в Кандагарі механіком-водієм БМП у взводі супроводження.
У травні 1984 року його взвод отримав наказ наздогнати загін душманів. У районі кишлаку Рамазан колона бронемашин вступила в бій. Вже після успішного бою із-за скелі пролунав несподіваний постріл із гранатомета. Екіпаж Чайки загинув.
За успішне виконання службових обов’язків, мужність, відвагу та героїзм, проявлені в бою, Указом Президії Верховної ради СРСР від 18 лютого 1985 року молодшого сержанта Чайку А. нагороджено орденом Червоної Зірки. Посмертно.
Лише дві долі, лише дві краплі в морі сліз та горя. Хіба можна передати словами муку батьків, які втратили дитину! Як же болісно слухати сьогодні, що Афганська війна була «не нашою», що треба визнати перебування обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані «політичною помилкою». Отак, «помилково», 3 380 синів України поклали свої юні голови біля підніжжів чужих далеких гір.
Ще одне фото, ще одна доля… Олег Міхнюк проходив службу в повітряно-десантних військах. З 1984 року – в Афганістані. Був декілька разів поранений. Нагороджений двома орденами Червоної Зірки.
В період Євромайдану став сотником восьмої «афганської» сотні Самооборони Майдану. Під час війни на Сході України пішов добровольцем до 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар». Загинув 20 серпня 2014 року в бою за визволення Луганська.
За виняткову мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі удостоєний звання Героя України, посмертно, указом Президента України від 21 серпня 2015 року № 494.
На пілонах музею розміщені світлини з Афганістану, які нам передали з Української Спілки ветеранів Афганістану. Ці чорно-білі фотографії часів Афганської війни нікого не залишать байдужими. Поряд – картини Студії військових художників ім. Грекова, на яких фрагменти бою та подвигу воїнів- інтернаціоналістів.
У кожного, хто пройшов «Афган», він – свій. Але, повернувшись із війни, почавши життя заново, хлопці зрозуміли, що саме в Афганістані пройшли їхні важливі роки. Тому зустрічі «афганців» завжди такі зворушливі.
16 лютого цього року в приміщенні музею-заповідника відбудеться презентація нової виставки та урочисті заходи, присвячені 29-й річниці виведення радянських військ із Афганістану, на які запрошуються представники влади, воїни-афганці, військові, учнівська молодь. Відбудеться покладання квітів до Пам’ятника Невідомому солдату в пам’ять тих, хто не повернувся, але навічно в строю, за кого «афганці» вип’ють третю чарку без чокання…
Заради них і створена наша виставка.
