Image00001

Володимир ТКАЧ

З Вірою Георгіївною, мамою нескореного кіборга Костянтина Непопа, ми бесідуємо за філіжанкою кави. Нелегка розмова, бо раз по раз доводиться повертатися до трагічних подій лютого 2015 року, знову ятрити шрами на серці, але говорити нам є про що, бо його життя — яскравий приклад, як треба любити Україну.
— Костя був надзвичайно товариським і відвертим, — згадує Віра Георгіївна. — Але про свої війни — спочатку у Югославії, а потім на Донбасі — розповідати не хотів. Про події у Косово ми знали з телевізійних новин без подробиць і деталей, а ось чим насправді займалися там миротворці — ми так і не дізналися.
Коли Костя повернувся додому, то про бойові дії ніколи не говорив. Він згадував, як косівських дітей супроводжували до шкіл, як охороняли гуманітарні конвої і місії, які чудові хлопці були у сусідньому французькому підрозділі. До речі, Костя пишався тим, що в українсько-французькому шаховому турнірі виборов друге місце. А ось про бойові сутички — жодного слова, лише якось обмовився, що у горах було важко, коли відловлювали бойовиків. Одного разу я все ж запитала:
— Костю, а ти когось вбив у Косово?
Він без вагань відповів:
— Ні, нікого я не вбивав.
А потім додав:
— Тобі краще не знати, що там було.
Війна між югославською поліцією, армією та албанськими ополченцями після страшних етнічних чисток і репресій закінчилася наприкінці 1990-х. Але загальна обстановка так і залишилася напруженою. Це, швидше, був не мир, а перемир’я, особливо на півночі краю, де пролягає кордон між православними сербами і мусульманами — косоварами. Там найчастіше відбувалися сутички, бо кожен із народів вважав цю землю своєю. Туди неодноразово на гелікоптерах перекидали підрозділ Костянтина Непопа. У Генштабі ЗСУ недарма говорили, що найважче українським блакитним шоломам тоді доводилося не в Ліберії, не в Конго, а саме у Косово.
З Балкан Костя повернувся з двома медалями. А їх за красиві очі не давали.
Костя дійсно, як і годиться справжньому чоловікові, оберігав рідних від подробиць військових нестатків і обтяжень. Він намагався відгородити їх від страшної дійсності війни. Навіть уже перебуваючи у зоні АТО, приховував своє місцезнаходження.
— Пізно увечері ми розмовляли по телефону, — поверталася у минуле Віра Георгіївна. — У слухавку чітко долинали звуки вибухів артилерійського обстрілу. Костю, що це бахкає? Де ти, сину?
— Це у нас навчання проходять. Я тут, під Києвом.
Насправді старший сержант Непоп уже знаходився на самому передку лінії фронту, якщо так її можна назвати. У ті дні інтенсивність боїв не спадала навіть уночі. Морок темряви розрізали черги трасуючих куль, які у далечині рикошетили і гасли, красиво здіймаючись угору, а сліпучо-білі вибухи мін, снарядів і ракет нагадували спалахи блискавок нічної грози. Насправді, це була страшна і кривава симфонія смерті.
— Своє перше поранення Костя отримав у боях за Донецький аеропорт біля селища Піски, — продовжувала Віра Георгіївна. — Було пробите плече навиліт і бік, як він казав, був покоцаний. Йому зробили дві операції, але дрібні осколки ще довго виходили з тіла.
Костя захоплено розповідав про дівчат-медсестричок із Дніпропетровського госпіталя, як вони піклувалися за нього, доглядали, бажали швидкого оздоровлення. Про аеропорт, хлопців-кіборгів говорив з повагою. Він не розповідав, як йому там було важко, а сказав лише, що найбільше хотілося зігрітися і поспати. Більше нічого. Взагалі, він розповідав лише про інших — товаришів по службі. Пам’ятаю, як захоплювався майором — командиром роти, який спиною відчував небезпеку, беріг життя десантників. Врізалася у пам’ять і його розповідь про загиблих російських солдат: їх свої заривали, мов собак.
Слухаючи Віру Георгіївну, я при цих словах пригадав інші слова теж кіборга з 93-ї мехбригади Олександра Сергєєва: «Якби росіяни хоч раз побачили купи трупів своїх співвітчизників навколо аеропорту, побачили, як бродячі собаки гризуть людські кістки і бігають з головами мерців у зубах по злітній смузі, вони б назавжди зненавиділи цю війну».
Віра Георгіївна немовби прочитала мої думки:
— Я — росіянка за національністю. Народилася у Пермі. І коли відвідую своїх родичів, я переконую їх у нашій правоті. Кажу, що не ми прийшли зі зброєю у ваш дім, це ви вбиваєте наших дітей і ваші діти теж гинуть на Донбасі. Не слухайте брехню, яку несе отой лисий Кисельов з телевізора. Вас просто зомбують.
Я помітила, коли людина отримує правду, вона погоджується з моїми аргументами. Можу сказати, що вся моя рідня, близькі, друзі, просто знайомі — вони змінили своє ставлення до України і всіляко підтримують нас. Кожного разу при відвідинах Росії я говоритиму правду простим людям, бо моя сила — в правді.
Костя однозначно підтримав би мене. Він понад усе любив Україну. На війну йшов свідомо. Хто, як не я — говорив. У військкоматі сказав чітко: «Я вмію воювати і моє місце в АТО». Він сердився, коли хтось намагався відговорити. Я так його виховала, й інакше вчинити він не міг. Костя був радий, що потрапив у свою рідну 95-ту бригаду, бо все його військове життя було пов’язане з десантом.
Дійсно, старший сержант Непоп поповнив 95-ту окрему Житомирську десантно-штурмову бригаду у розпал боїв на Донбасі. На початку серпня 2014 року 95-та бригада здійснила найдовший рейд у військовій історії світу. Десантники прорвали лінію оборони сепаратистів, здійснили марш до Маріуполя, повернулися вздовж кордону, знищили кілька російських артилерійських батальйонів, які перебували вже на українській стороні кордону, забрали їхню зброю та устаткування, російські танки, проїхали аж до самого Луганська та повернулися до Слов’янська. Головне те, що десантники деблокували і створили коридор для виходу з оточення 3 000 українських вояків та 240 одиниць техніки на кордоні. Ось що значить 95-та бригада!
Давно випита нами кава, розглядаємо фотки на мобільнику.
— Костя навіть не долікувався — все поспішав у зону бойових дій, — згадувала Віра Георгіївна. — На той час ситуація навколо Донецького аеропорту була критичною. Новий рік зустрів удома і потім — на Схід. У бригаду він гнав «швидку допомогу» з медикаментами. По дорозі заїхав на ринок на «Героїв Дніпра» і купив хлопцям гостинець — свіжого сала.
Коли Костя поїхав, я помітила, що вдома залишився десантний берет ще з Косово. Він завжди брав його з собою. А тут — залишив… Першого лютого він зателефонував. Говорив, що в кума день народження, а він забув поздоровити, словом, погомоніли про те, про се. Другого лютого у мене дуже боліла рука, не спала до четвертої ранку, читала молитви. А потім прийшли хлопці — друзі Кості. Я почула, як на кухні заплакала донька Лєна. Я відразу:
— Костя?
— Так…
Фугас підірвався під машиною. Загинули Костя і старший лейтенант Олександр Стельмах, які були попереду. Інші — вціліли. Я за них обох — Костю і Сашу — завжди ставлю свічки.
А 5 лютого його привезли до Хотянівки.
— Заходь, синку, додому, — сказала…
Того дня мела хуртовина, сипав густий сніг, але це не завадило масі людей прийти на похорон нескореного кіборга Костянтина Непопа. І як не кружляла заметіль, вона була безсила притрусити гору букетів червоних троянд на могилі героя. Костя любив дарувати саме червоні троянди: високі і розкішні…
— Для мене час зупинився, — затамувала подих Віра Георгіївна. — Три роки відтоді минуло, а здається, це було вчора. Я відчуваю Костю вдома весь час. Його доньці — Машці — вже шість років. Теж рішуча як батько. Отаманша! Коли їй прикріпили вручену нагороду батька, вона поклала руку на серце і промовила: «Ще не вмерла Україна…»
Костя приходить до мене у снах. Пам’ятаю, я запитала його:
— Синку, чим ти займаєшся там?
— Тим же, але тільки краще…
Приходив брат уві сні і до Лєни, і вона теж запитувала:
— Костю, як же так все трапилося?
У відповідь:
— Я і сам не зрозумів…
Одну настанову Кості я виконую і по сьогодні. Він говорив:
— Побачиш військового — нагодуй, напій, дай сигарету, а потім уже розпитуй.
І я пригощаю цигарками хлопців у формі. Я бачу по обличчях, хто з АТО. І хай їх Бог береже, а вони оберігатимуть нас, як це робив Костя…

Image00002

Image00003

Image00004

Image00005