pavluk

Валентина ЯКОВЕНКО
ФОТО — соцмережі

Свого часу після перебування на острові Куба Ігор Павлюк написав статтю до газети «Подорож у просторі та часі». Дякував кубинським лікарям, які щиро допомагали українським дітям без жодного хабарництва і навіть ніяково сприймаючи елементарні прояви подяки; розповідав про гостинний кубинський народ і дивовижний клімат острова. Проте, як згадував у нещодавній розмові, як би там добре не було, йому все одно хотілося додому, в Україну, де так красиво квітнуть сади навесні, невпинно тече Дніпро-Славута, де найгарніші жінки…
Нещодавно він повернувся з Ізраїлю. Привіз і редакції свічечку з Храму Гроба Господнього, а сам збагатився враженнями й охоче ділився з нами. Проте, знову наголошував, що там – добре, а вдома – найкраще.
Його вразили храми і церкви, тропіки і пустелі, гори й Галілейське море. Його цікавила доля українських заробітчан у цій країні й те, як уживаються там релігійні конфесії. «Бачив візантійську і давньогрецьку кераміку, камінь, на якому Ісус сидів! Спека! А бабусі такі поруч, що давно їм вже за вісімдесят, одна – ще й із поламаною рукою, спускалися й піднімалися крутезною дорогою до храму – це тільки віра може таке творить! Знав багато, а тепер дізнався ще більше, та головне – побачив своїми очима!»– не приховував захоплення.
Дивувався: «Там на камінні створили рай, а ми живемо в раю, подарованому Богом, і не цінуємо того. В Ізраїлі мисливство заборонене. Попробуй зрізати дерево! А що ми робимо з нашими Карпатами, з охоронюваними територіями?!
Ще багато років тому один єврей, який знав багато світу, зізнався мені: «Красивішої землі, ніж Україна, я не зустрічав». І це правда. У нас прекрасний клімат, родючі грунти, багаті ліси. Нам треба Богу дякувати, молитися і брати приклад ставлення до своєї землі з ізраїльтян».
І як би він не захоплювався іудейською державою, любов до України червоною ниткою проходила через його розповідь. Він був патріотом своєї країни. Про це свідчать його вірші, які вишгородці читали на сторінках газети, його допомога бійцям АТО у якості волонтера, його ставлення до молоді, яку навчав у вечірній школі, та й взагалі незламний дух і весела вдача. Без сумніву, міг підійти до будь-кого, завести розмову, розділити його біль і радість, поділитися своїм.
…Ми знаємо людей настільки, наскільки вони можуть підпустити нас до себе, або ж – наскільки дозволяє час. У нас його було не так багато.
Але у віршах він залишив про себе все, в тому числі й розуміння неминучості смерті:
… Краны на стройках,
мосты, небоскребы,
Арки, карнизы, монтажные скобы.
Кто с нами селфи? Скорее, стэнд ап!
И поиграем со смертью в «пикап»!
… В смерть, как в любовь,
никогда понарошку,
Ни по чуть-чуть и ни понемножку
Не получалось играть никому –
Им эти игры совсем ни к чему…
В играх со смертью она – наблюдатель,
Ты – неудачливый состязатель,
Проигрыш, промах всегда тебя ждет –
Будь то проскок, перелет, недолет…
Це про руферів – фанатів дахів, сучасних карлсонів або, як їх ще називають, останніх романтиків. Мабуть, і про себе…

 

Призупинимося на хвилину і знімемо капелюхи... Громада міста втратила свого щирого патріота, порядну людину Павлюка Ігоря. Він запам’ятався нам своїм кипучим ентузіазмом, невичерпною енергією, шляхетними вчинками і веселою вдачею.
Для редакції газети — це подвійний біль — не стало друга й талановитого поета. Ось-ось у світ мала вийти його друга поетична збірка, наповнена палкими віршами про війну на Сході, непримиреністю до несправедливості і звісно про вічну тему кохання. Не встиг…
Але всі вони написані серцем.
Редакція газети «Вишгород»

 

Світла пам’ять учителю…
Гірко плаче душа… 3 листопада 2017 року пішов з життя учитель від Бога ПАВЛЮК Ігор Ігорович, який мав свою особливу методику викладання предметів, тому школярі завжди йшли до нього на урок із задоволенням. Школі, освіті, учням були віддані його душа і серце.
Він безмежно, більше за життя, любив своє місто, завжди поспішав на допомогу нужденним і як волонтер – бійцям АТО, був справжнім патріотом своєї країни. Таким він і залишиться в наших серцях назавжди.
Щиро поділяємо тяжку втрату і висловлюємо глибокі співчуття родині.
Земля Вам пухом, учителю, світла пам’ять….
Педагогічний, учнівський колективи
та працівники Вишгородської ЗОШ І –ІІІ ступенів № 1

 

Любіть Україну... яка вона є —
З найкращими землями, рідну...
Бо це — Батьківщина, бо це все твоє.
«Братками» обскубану, бідну...

З Дніпром понівеченим, з плачем Карпат,
З чорнобильським цезієм в серці,
З Донбасом і Кримом, що топче солдат,
Узутий в «рассійскіє» берці.
Ми ж любимо море, яке вже не є, —
Штормить чи тихенько плескає.
Бо море — то море... і серце твоє
Любить його різним бажає...

О горе нам… Маєм сусіда-біду...
З царем — без царя у голівці,
Що все ще лякає: «До Львова дійду!
Свободу нести!»... На гвинтівці...
Сини твої кращі знов гинуть в бою
З нападником грізним, підступним,
Що «Градами» спалює землю мою.
І хто тепер буде наступним?

Синів ми ховаєм в почеснім строю
Як відданих, справжніх героїв,
Життям бо наклали за волю твою,
Загибли від вражих набоїв...

* * *

 

Я приглашаю тебя в свои сны
Я приглашаю тебя в свои сны.
Сны без тебя мне теперь не нужны.
Только ворочаюсь с боку на бок.
Сон не на пользу и отдых не впрок.
Снова смыкаю глаза в темноте.
Поза не та, да и мысли не те.
Сон мне не в руку, одно забытье.
И, как набат: «Не твое... Не твое...»

Да, не мое, понимаю, не глуп.
Сон потерял, свет мне белый не люб —
Это банально, привычно для всех.
Просто я думал, что я не из тех,
Кто с белым флагом навстречу любви,
Выйдет, что грянет, зови не зови,
Как эпилепсии новый наскок.
С недугом в целом похожий итог.

Я приглашаю тебя в свои сны.
Там мы вдвоем никому не видны.
Там я тебе улыбнусь, ну а ты
Примешь мои, наконец-то, цветы.