Володимир ТКАЧ
ФОТО — домашній архів Олександра ВЕРТЕЛЯ
За рік війни на Донбасі сержант Олександр Вертель переконався остаточно, що життя солдата — у руках їх благородіє пані Удачі. Яким боком повернеться до тебе дама — так і буде. Вона може відвести кулю снайпера, убезпечити від наїзду на фугас. На волосині бував від смерті, але доля щадила, значить, Удача була поряд.
На цю війну Олександр Пішов добровольцем:
— Зателефонувала матір у сльозах, мовляв, старшого брата Романа мобілізували і відправлять у зону АТО. Я заспокоїв її як міг, а сам подумав, що далі морозитися тут не зможу. В порівнянні з братом, я маю за плечима службу у спецназі, знаю й умію багато чого, десь та знадоблюся.
Ось так, у березні 2014 року і розпочався його бойовий відлік. У 72-й окремій механізованій бригаді послужний список Вертеля оцінили гідно і запропонували розвідувальну роту. Сержант погодився: розвідники — еліта бригади, кожного дня — на вістрі подій, адреналін зашкалює. Так, є ймовірність не повернутися, але, як кажуть, хто не ризикує, той не п’є «шампанське». Звісно, у розвідки і відповідальність особлива — від достовірності даних залежить не одне солдатське життя.
— Я часто супроводжував колони автобронетехніки, — пояснював сержант, — і майже кожного разу якась машина підривалася на установленому фугасі, гинули хлопці. Ще годину тому з ним розмовляв на привалі, а зараз ось лежить закривавлений. Хто мінував дороги? Диверсанти на чолі з російськими спецами. У денеерівських відморозків тямки не було поставити радіокерований заряд.
Олександр добре пам’ятає, як верещали бабусі за Росію і Путіна, але найогидніше, коли посміхалися, а у спину підло завдавали удару. Місцевий один мужик навіть ручкою махав колоні, а як тільки вона віддалилася — за мобільник і давай зливати інформацію. За Амбросіївкою колону накрили. Біля Червонопартизанська взяли двох полонених — з дерева зняли — коригувальники вогню: нахабні, самовпевнені, одному десь 16 років. Їх би «списати» на місці, бо лиха завдали чимало, але був наказ передавати полонених СБУ.
Війна на Донбасі — далеко не шляхетна річ, і жорстокість була нормою з обох сторін. Та все ж проблиски якоїсь гуманності часом брали гору.
В одному з боїв бригада потіснила чеченських бойовиків. На полі бою залишилися убиті. На землі лежав поранений кадировець — вибухом йому відірвало руку. Чеченець корчився від жахливого болю, конав, спливаючи кров’ю. Розвідники мовчки дивилися на звалену вражину. Ще 10 хвилин тому борзий чечен кричав, що буде «різати башка», а зараз виє від болю.
— Пристріли мене, собако! — кричав кадировець сержанту. — Пристріли, прошу!
Олександр не поворухнувся. Він дивився на ворога і згадував своїх загиблих хлопців. Хтось, добра душа із розвідників, припинив агонію кадировця, автоматною чергою відправивши найманця у рай. І це був гуманний вчинок.
У 2014-15 роках Олександр диву давався, наскільки було отруєне російською пропагандою населення Донбасу. У Горлівці проживали три його двоюрідні брати. Вони вийшли на зв’язок і давай трамбувати: «Ти що, приїхав сюди вбити нас? Давай, дуй на свою Україну!». Сашко не розгубився і соковито по-народному відповів, хто вони і чого він приїхав сюди.
Інший приятель, теж горлівський, кожного літа приїздив до Вишгорода погостювати, а виявилося, що воює у перших лавах сепаратистів. Ось таке воно життя.
А от старшим братом Романом Олександр пишається. Його дивізіон «Ураганів» під донецьким аеропортом перемолов більше двох сотень псковских десантників.
У ході бойових дій сержант Вертель отримав позивний Вепр. Так усі і називали його. Вепр цінував щиру дружбу. Завдяки бойовому товаришуванню був шанс вижити особисто і тому, хто поруч.
— Стояв я у наряді, і тут пролітає безпілотник, — ділився спогадами Олександр. — Думаю, наш. Тільки змінився, наколотив кави, як на нас звалилося море вогню. Я відчув дикий удар по нозі, упав від болю. Все, майнула думка, ноги немає. Я крізь вибухи закричав товаришу: «Коля, допоможи, я поранений». А обстріл продовжувався. І тут Коля, прапорщик, під вогнем потягнув мене до рятівною ями. На щастя, у мою ногу влучила мерзла грудка землі. Нога була синьою, але неушкодженою. А якби не виручка друга, може, осколки і добили б мене.
Ми знову заговорили з Вепрем про Фортуну, Всевишнього, пані Удачу. Хто рятує солдата від смерті?
— Лежав я у наметі, — продовжив він. — Думаю, треба ноги помити перед сном. Тільки відійшов від намету, як згори на нього накотився ГАЗ-66, водій забув поставити його на ручник. Машина проутюжила намет, де хвилину тому був я. Як це називається? Інший випадок, коли наші артилеристи промахнулися і накрили своїх. Я в той момент знаходився за стрілою крана і осколок потрапив саме у стрілу, а не в мене.
Та найбільше я вдячний за врятоване життя не кому іншому, як песику. Привезли розвідники з-під Новоазовська собачку. Назвали його Майором. Прижився саме на позиції «Вепр». Потішний собака, все тягав то шкарпетки, то труси. Любив спати у халабуді біля пацанів. Одного разу Майор занепокоївся, почав скавучати, а потім зубами хапає мене за бушлат і тягне до дверей. Я зрозумів, що не до добра цей цирк. «Ану всі швидко в укриття!» — закричав я, і сім чоловік кулею полетіли до бліндажа. Тільки пірнули в нього, як позиція опинилися у пекельному вогні. Гради переорали все, що можна, а нашу халабуду рознесли на тріски. Ось вам і Майор. За такі речі його до смерті треба годувати сервілатом.
А ось у сусідньому підрозділі у хлопців був гусак. Хотіли його в суп, аж раптом помітили, що птаха відчуває, коли розпочнеться обстріл. Як бачимо, гуси не лише Рим врятували, а й багато кого з наших бійців.
Якби існував глобус Донбасу, то напевне сержант Вертель обігнув би вже весь донецький кряж по меридіанах і паралелях: Ізварине, Червонопартизанськ, Старобешівський район, Абмросіївка, Маріуполь. А війну розпочинав з автоматом АКМ 1962 року випуску: обдертим, живого місця не було. У сепарів вже були АК-101 — російський автомат із сучасних матеріалів, покращеною влучністю стрільби, легкий тощо. Але на полі бою не завжди вирішує зброя, а в кого вищий бойовий дух і виучка. Так було під Червонопартизанськом, коли сепари вирішили «порвати» перший батальйон бригади. Вони нагло і тупо поперли в атаку, а підрозділ Вепра зайшов їм з тилу. «Нашинкували» тоді ополченців, як капусти на зиму.
З чим і сьогодні примиритися і забути не може Вертель — Вепр — це зі втратами. Їх могло бути менше, якби була чітка взаємодія переднього краю і штабів. Розвідка свій хліб відпрацьовувала сповна, і справа залишалася за прийняттям рішення. А ще рвали душу наявні факти шкідництва і зради.
— Була сформована колона з 53 машин, — все ділився спогадами Олександр. — Тут з’явився якийсь полковник і давай по-новому тасувати колону, як колоду карт. Машини з ракетами поставив у центрі. Тільки вийшли на марш, як бойовики прицільно накрили колону, в першу чергу — машини з ракетами. Рвало, так що світу Божого не видно було. Скільки людей загинуло!..
А взагалі, я воював з тямущими офіцерами. Мій командир, старший лейтенант Дмитро Литвин їв і пив разом із бійцями і був відчайдушно хоробрим. Пам’ятаю, горіло поле пшениці, наша БМП у цьому диму і вогні, противник гатить, ось-ось влучить, я навіть розгубився, а ось Діма чітко командував: «Вепр! Бери ліворуч! Тепер прямо!» і т. д. Якби не він — горіти нам у пшениці.
Війна для старшого сержанта Олександра Анатолійовича Вертеля закінчилася у березні 2015 року. Принаймні, бойові дії, бо згодом ветеран АТО продовжив службу у нашому військкоматі. В разі потреби — відгорне папери вбік, звично автомат на плече — і туди, де треба захищати Україну.
