21.09.2020

Газета Вишгород

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів

Погляд з тротуару

Марина КОЧЕЛІСОВА
ФОТО — авторка, Олександр БАЛАБКО,
Світлана КОВАЛЬ, Надія та Еліанд ГОЦУЄНКИ, Зоя ШАРІКОВА, Микола КАРПЕНКО

Років із 30 тому я для практики у мові листувалася з іспанським безробітним, який усе просився до СРСР — працювати. А поміж соціалістичними поривами мандрував країнами Європи (може, роботу шукав) і принагідно надсилав повідомлення (бувало, що й на серветках) з Андорри, Амстердама… Для мене тоді, що Амстердам, що Марс, було однаковісінько. Щоправда, дряпало: як це, безробітний — і вільно їздить будь-де?
Молодий барселонець обірвав наше листування через інтернаціональну допомогу СРСР Афганістану. Спочатку запитав, що сталося, я сумлінно переклала статтю з газети «Известия» — і він замовк. А у моїй пам’яті закарбувалася захоплююча розповідь каталонця про диво-місто Амстердам.
Не мріяла, що колись там буду. За плечима мала єдину — після тривалих перевірок у райкомі Комуністичної партії України — закордонну поїздку, до дружньої соціалістичної Болгарії.
В принципі, 15 республік СРСР — неабияка можливість для подорожей на Північ і Південь, Захід і Схід, до Європи й Азії, за профспілкові кошти можна було побувати на Кавказі і в Прибалтиці, у Москві, Ленінграді (нині — Санкт-Петербург), Узбекистані, Білорусії, у багатьох місцях України. Та захоплююча розповідь про далеке диво-місто час від часу спливала у пам’яті.
І я таки побачила Амстердам. Чимало кварталів виходила пішки. Не претендую на істину в останній інстанції, мій погляд на Європу — з тротуару, та ще й
підтюпцем… Та про все по черзі.
Із групою журналістів відомих видань і телеканалів упродовж 10 осінніх днів я автобусом проїхала по шести європейських країнах. Розлого інформувати читачів про музеї та архітектурні шедеври вважаю недоцільним — юні журналісти, що друкуються у газеті «Вишгород», мандрують світом разом із батьками і докладно розповідають про це.
Та й, врешті, за допомогою телебачення й Інтернету можна «пройтися» вулицями будь-якого міста будь-якої країни. Вишгородці їздять у закордонні відрядження чи спілкуються із земляками за допомогою інтернету, пишуть листи.
Щоправда, запахів і смаку з найяскравіших розповідей не відчуєш, та й бачить кожен — своє. Мені цікаво було відчути ауру кожного краю, придивитися, хто і як живе у Європі, куди Україна наполегливо прямує останні 10 років.
І от потяг Київ-Ужгород, де ми вчотирьох задубли у купе (цікаво, що сусідній вагон був теплий), о 7:40 ранку прибув до Ужгорода. Ми пересіли в автобус — і за півгодини були на кордоні із Словаччиною. У скляній кабінці жінка-офіцер митниці у зеленому капелюшку перевіряє паспорти, і тут в одного з частих мандрівників відклеюється віза (приладнуємо гуртом — власноязично).
Автобус обнюхують собаки. У кабінці туалету, що на вулиці, паперу немає (добре, що ми запасливі), натомість є унітаз з «потьоками», плакат із гаслами про Європейський Союз та інструкція «ногами на унітаз не ставайте» (либонь, для нас, диких)… За 15 хвилин на мобільниках з’явився вже місцевий оператор зв’язку.
Європа зустріла сонцем, чистими узбіччями та цілими ділянками сонячних батарей. Я не відривала погляду від вікна, за яким пропливали одноповерхові, криті черепицею та ондуліном будинки, хрести на неогороджених могилах ошатних цвинтарів, оброблені поля — соняхи, жито, верткі міні-трактори. Назви: Спірскі град, Левеча, Стречно, Ліптовскі Мікулаш, Жиліно, Сулов, ріка Вах…
Після аквапарку «Татраландія» поселяємося у готелі «Хата Сулов»(ФОТО 1). Номери на 2-3-х осіб із усіма зручностями. Господарі привітні, не метушливі, вечеря враховує наші українські смаки.
Навколо двоповерхової будівлі — Суловський заповідник, де забудову заборонено, а мальовничі скелі — на радість альпіністам і декому із нашої журналістської компанії, хто мав цікаві зустрічі (пішли по яблука, туди ж навідався ведмідь).
Після раннього сніданку їдемо далі. Вікна приватних будинків виходять на вулицю, до сусідів — глуха стіна. Присадибні ділянки невеличкі, на будівлях — прапори Словаччини і Євросоюзу, поряд з п’ятиповерхівками — городи. Поверховість зростає з наближенням до Чехії.
Реклама на вулицях і дорогах — стримана, політичної майже немає, найчастіше зустрічається назва «Теско» (це супермаркети з прийнятними цінами, де чашечка кави — 1,45 євро, помножте на 11 грн, а на 5 євро в «Теско» можна купити хліб, помідори, пару пляшок мінералки і два пакети родзинок).
Перша відчутна перевага Шенгену — чеський кордон перетинаємо без зупинки: нас вітають наші водії, кожен з яких розмовляє 5-ма мовами, та на телефонах оновлюється дата, час і оператор стільникового зв’язку. У Чехії ті ж соняшникові поля. А сонячні батареї — вже й на дахах будинків (більшість — двоповерхові, поштукатурені, під черепицею).
Роздивляємося на всі боки з вікон автобуса. Населені пункти з дзвінкими назвами — Бравінкове, Борічани, Незовіце — у 10 хвилинах їзди один від одного. Чимало мотелів, на узбіччях «градусники» з температурою довкілля.
Контейнери для роздільного збирання сміття (скло, поліетилен, харчові відходи — «одпадкі»). Надписи на будівлях: пенсіон, вінотека, квітини, дрожен’я, цукрарня.
Якщо у Словаччині навкруги автотрас — гори, то у Чехії — пагорби, схили причесані (там косять траву), а дерева підстрижені. Коли шосе проходить через населений пункт, зліва й справа здіймаються кількаметрові паркани, що поглинають шум. У Словаччині вони більшістю бузкові, у Чехії — сині, далі по Європі (Німеччина, Бельгія, Нідерланди, Польща) — бетонні (подекуди з графіті — (НА ФОТО 2 і 5), розмальовані в різні кольори чи обплетені виноградом, або прозорі — на схилі казково красиве містечко чи фортеця (НА ФОТО 4), через певну відстань — хвіртки, через які можна пройти.
Перша несподіванка для мене — літні люди із сумками на коліщатах. Такі сумки, що в Україні називають «кравчучками», — по всій Єропі (НА ФОТО 3 — Прага). Модифікація різна — два або чотири колеса, одна чи дві дерматинові сумки, зручні важелі-«костури», на які спираються люди з хворими ногами, ще й посередині між важелями і сумками — перекладинка-сидіння.
Європейський стиль життя — не нависати своїми проблемами над іншими. Принаймні, пані, якій я поступилася місцем на трамвайній зупинці в Амстердамі, здивовано глипнула, вказала на свою сумку-помічницю і вмостилася на власному сидінні (НА ФОТО 6).

Далі — у наступному номері