29.07.2021

Газета Вишгород. ONLINE

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів. ONLINE

І ложка дьогтю…

Ольга ДЯЧЕНКО,
почесний громадянин Вишгорода

Гурт жінок поважного віку на зупинці очікував автобус на Київ. Очевидно, що побували на якомусь заході, бо одягнені були по-святковому — у вишиванках, із гарними зачісками.
Поміж собою ділилися враженнями від почутого і побаченого. Дехто Вишгород відвідав уперше. Маленьке затишне місто сподобалося упорядкованими вулицями, ошатними будинками у зеленому розмаї і привітними мешканцями.
А автобуса все ще не було. Веселоока жінка, що радо вітала колег, бо трішки затрималася і підійшла пізніше, запропонувала заспівати у цьому гарному місті. Щоб вишгородці відчули, яка це історична місцина, де не тільки чудова природа, а й люди прикрашають святу землю словом і піснею.
Навіть процитувала кілька рядків: — Українці мої, дай вам, Боже, і щастя, і сил!» Історична пісня про колишні звитяги об’єднала у злагоджений хор молоді проникливі душевні голоси. Імпровізований концерт зупинив не одного вишгородця. Мені від захвату аж дух перехопило! Які талановиті й життєлюбні та одухотворені гості нашого міста!
Та, як з’ясувалося, декого із випадкових слухачів гарна українська народна пісня ніби окропом обдала. На лавці чоловік середніх літ щось нашіптував молодій жінці, а та лагідно посміхалася і тулилася до його плеча.
Той день був спекотний, хоча сонце й хилилося до заходу, та прохолоди не відчувалося. Проте нашіптувач був зодягнений у темний костюм, навіть капелюха такого ж кольору аж на вуха натягнув.
Певно, отакий камуфляж у літню спеку добряче перегрів не тільки тіло, а й мізки. Голосисті жінки мимохідь перервали його облесливу тираду. Він злісно вилаявся на адресу співачок, погрожував розігнати веселух, щоб не псували настрій. Мені по серцю різонули оті матюки, прокльони на «общепонятном» і хамство щодо людей поважного віку.
Оце так завершальний акорд гостини в історичному Вишгороді!
Я нахабі видала все, що про нього думаю. На своїй землі ми маємо кланятись різному сміттю, що несе на наш берег, питати цього зайду, що нам діяти — сміятися чи плакати від його хамства?
Згадала історію, яку він, мабуть, зроду не чув, про Київську Русь і його Московію, що вкрала не тільки чужу назву й літопис, а й уперто чіпляє свою клячу до нашого воза — шукає тут коріння, яке засохло в його болотах та ведмежих нетрях.
І скільки шовіністична мікроба плодитиме таких ненависних, озлоблених чингісхановських ординців! Натягуй свого капелюха глибше, бо мій мимовільний спільник хотів перевірити, наскільки міцна голова під тим порожнім циліндром!
Гаразд, що автобус вчасно забрав гостей і ложку дьогтю я розвела у емоційному виступі на тему «хто є хто».