Володимир ТКАЧ
Фігура прапорщика Радянської армії увійшла в армійський фольклор як образ нахабного пронози, який сидить винятково на складі і займається спекуляцією армійського майна. Я бачив таких, але це були одиниці. До більшості прапорщиків Радянської армії цей типаж не мав ніякого відношення. Справжніми дармоїдами були замполіти, які й вигадували нісенітниці про прапорщиків.
Прапорщик Сергій Миколайович Грищенко із тих, хто дійсно добросовісно тягнув армійську лямку від Ленінградського до Далекосхідного військових округів. З розвалом Союзу перейшов у категорію цивільних. Чи думав тоді, що доля розпорядиться так, що знову порине в армійські будні?
— Те, що творилося на Донбасі, не давало мені спокою, — аргументував свій вибір Сергій Миколайович. — Тому і я подав рапорт. Армійський досвід є, молодь можу навчити багатьох корисних справ. Тож у травні 2014 року я вже був у навчальному центрі «Десна». Саме там формувався 11-й окремий мотопіхотний батальйон «Київська Русь». Спочатку нас було кілька десятків чоловік — кістяк майбутнього підрозділу на чолі з легендарним Олександром Гуменюком — «Батею», як ми його називали. Він від початку і до кінця пройшов увесь Майдан — від вул. Грушевського до Інститутської. «Батя» всупереч чиновницьким примхам створив батальйон «Київська Русь» — згодом один із кращих у Збройних силах України.
Формування нової частини — дуже складний і копіткий процес. Потрібно водночас вирішувати десятки серйозних і дрібних питань. Прапорщику Грищенку довелося проявити все своє вміння, щоб служба тилу не підвела.
— Що таке обмундирувати 450 чоловік? — запитує Сергій Миколайович і відповідає: — Це по 450 майок, трусів, шкарпеток, комплектів верхнього одягу, кашкетів і т. д. Добре, що я на око бачу, кому що потрібне. Заходить боєць. Я йому:
— Прізвище?
А він відповідає:
— Сорок дев’ятий!
— Це що, таке прізвище?
— Ні, це розмір взуття!
Так ми його і прозвали — «Сорок дев’ятий». А проблема взуття полягала в тому, що дефіцитних розмірів — 39-го і 49-го не було у «Десні». Знайшов аж у Чернігові.
Інший випадок. Вечір, голова вже, як чайник. Тут боєць. Я за звичкою:
— Прізвище?
— Шевченко!
— Ім’я та по батькові?
— Тарас Григорович!
Оце тобі на! Шевченко їде на фронт! То ми йому порадили:
— Ти, друже, не здумай здаватися в полон, бо сепари тобі покажуть Тараса Григоровича!
11 липня 2014 року потяг із батальйоном погуркотів на Ізюм, а там маршем — на Слов’янськ.
Місто вже зачищала 95-та аеромобільна бригада, а 11-му батальйону було наказано взяти під контроль гору Карачун та блокпости.
— Серед десантників я бачив нашого Костю Непопа, — згадував Сергій Миколайович. — Іншого разу Костя передав мені посилку, власне кажучи, кинув з БТРа, бо вони супроводжували колону і не зупинялися. Світла пам’ять йому…
На горі Карачун батальйон «Київська Русь» показав себе з найкращого боку. Кілька разів були напади бойовиків. Востаннє спробували штурмувати чеченці — кадирівці. І ці теж рясно вмилися кров’ю.
95-та бригада пішла на Дебальцеве, вслід перебазувався й 11-й батальйон. Тут було вже спекотніше. І перші втрати…
— Я довіку не забуду справжнього героя — легендарного Ільгара Багірова. Його називали «Балу», бо своєю комплекцією і манерами нагадував ведмедя з мультика про Мауглі. Це був справжній чоловік — відкритий, порядний і сміливий. Ми з ним розмовляли і розуміли один одного з півслова. Загибель «Балу» шокувала всіх. Потім виявилося, що він і троє розвідників нарвалися на світлошумову розтяжку. Їх оточили і запропонували здатися в полон. Ільгар Багіров підірвав себе і козачків гранатою…
Станція Фащівка. На той час це була найнебезпечніша точка. З трьох сторін батальйон оточував ворог: з боку Красного Луча, Перевальського району та Горлівки.
В ніч з 14 на 15 серпня російські найманці крупнокаліберною артилерією відпрацьовували наші позиції. Вранці сталося пряме бойове зіткнення з противником. Бойовики відступили, але за це довелося заплатити життям комбата Олександра Гуменюка, бійців Олега Онікієнка і нашого земляка Євгена Єрмакова. У цій вогневій засідці куля снайпера вразила «Батю» між пластинами бронежилету.
Сергій Миколайович з гіркотою додає:
— Нашому «Баті» виповнилося 50 років. Троє дітей в Ірпені. За ним ішло полювання, і сепари за його голову обіцяли 25 тис. доларів. А нашому Жені Єрмакову було всього 20 років…
Донбас так і залишився з 1980-х радянським заповідником. А тепер ще й отруєний кремлівським словоблуддям. Вороже ставлення населення не налаштовує на світле майбутнє цього краю.
— Завдяки волонтерам у батальйоні були запаси продовольства, — пояснював мій співбесідник. — Ми вирішили деяку частину продуктів вручити багатодітним сім’ям. Взяли представника сільради і поїхали по хатах. Заходимо в один двір, назустріч жінка, вже напідпитку, і купа дітей з нею. Ми подарували їй мішок борошна. Слово за слово. А де ж твій чоловік? — питаємо.
— Спить, – відповіла жінка. — Вдень висипається, а вночі проти вас воює.
Від цих слів так стало болісно на душі: як можна однією рукою брати від тебе допомогу, а іншою натискати на тебе ж курок автомата?
Інший випадок. На станції Фащівка був заводик, де ми ставили техніку. 18 серпня прийшли місцеві, мовляв, дозвольте забрати звідти особисті речі. Винесли якісь брудні кружки, всякі дрібниці, але, очевидно, залишили радіомаячки чи мобілки. А о 2-й ночі з Тореза по парку прицільно вдарили «Гради». На щастя, у нас було лише десять поранених, жодного «200-го», але згоріло 26 автомобілів. І погасити неможливо було: там боєприпаси, пальне. Це був «подарунок» від жителів Фащівки.
Але незабаром ми віджали у сепарів «Татру», кузов якої витримував будь-яку кулю. Була брудна, бо нею вугілля возили. Я перший раз виліз із неї чорний, як негр….
На війні можна обійтися без багатьох звичних речей, але не без гумору. Він допомагає знімати стреси, дає розрядку. От чого, а гумору прапорщику Грищенку не позичати.
— Підходить молодняк, — сміється він. — Товаришу прапорщик, коли ми поїдемо на ротацію? — А нещодавно ми викопали польовий нужник три метри завдовжки і два в глибину. Я й кажу: доки не наповнимо яму — ніякої ротації.
Через пару днів нас сильно обстріляли з мінометів. Всі — в укриття. Одна міна плюхнула прямо в нужник. Його вміст розлетівся на десятки метрів. А молодняк мене питає: що ж тепер робити? — Що, що, по-новому все розпочинати.
Бойовий шлях 11-го батальйону продовжився під Донецьком: Піски, шахта «Бутівка», селище Спартак. Навпроти — в окопах місцеві бойовики, за ними — росіяни в ролі загороджувальних загонів НКВС. Все як за сталінських часів…
З особливим теплом Сергій Миколайович згадував волонтерський рух:
— Завдяки цим людям армія була нагодована, одягнута й екіпірована. Вже зараз волонтерам треба ставити пам’ятник.
Наш батальйон комплектувався з жителів Київщини, тому допомога надходила з Ірпеня, Білої Церкви, Тетієва, Броварів, Немішаєвого, Сквири та інших районів. Скажімо, тетіївські жінки навіть передавали вареники у пластикових відерцях. Все, що б ми не попросили, — нам безвідмовно надавали. Ми пишалися нашим патріотичним тилом, всенародною підтримкою.
Вишгородці теж не були осторонь. Як не згадати волонтерів Ірину Шугайло, Ірину Литовченко, депутатів міської ради Володимира Лісогора, Валерія Костюченка, Олександра Клавдієнка, Олексія Момота, братів Маковських, хлопців із Каскаду, нині покійного Миколу Ярошенка і багатьох-багатьох інших добродіїв. Для мене в зоні АТО найважливішим було те, щоб кожна посилка з дому знайшла свого адресата. Адже навіть дитячий малюнок з неї, шкарпетки, зв’язані мамою, — це неабияка радість на передовій, бо бачиш, що тебе чекають і люблять.
Про 11-й окремий мотопіхотний батальйон «Київська Русь» міністр оборони України Степан Полторак сказав конкретно, що його бійці виконали завдання на всі 100 відсотків. У цій цифрі немала частка — від прапорщика Сергія Грищенка.
