29.07.2021

Газета Вишгород. ONLINE

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів. ONLINE

Справжній український державник

Цьогорічний останній травневий день приніс сумну звістку — на 85-му році життя не стало колишнього предстоятеля Української греко-католицької церкви Блаженнішого Любомира Гузара.
Про цю визначну постать сказано вже чимало: був єпископом Української греко-католицької церкви, кардиналом католицької церкви, від 28 січня 2001 року – Верховний архиєпископ Львівський, від 25 серпня 2005 до 10 лютого 2011 року – Верховний архиєпископ Києво-Галицький — предстоятель Української греко-католицької церкви, після чого передав керування церквою Святославу Шевчуку.
У найскладніші для країни часи Любомир Гузар завжди закликав спільноту жити в мирі та творити добро. Саме тому був не тільки мудрим Пастиром і Людиною, а й совістю нації, справжнім українським державником.
Дякую долі, що подарувала мені можливість особисто знати і спілкуватися з цією непересічною особою.
Вперше ми зустрілися липневої днини 1996 року, коли тоді ще єпископ Любомир Гузар, щойно призначений екзархом новоутвореного Києво-Вишгородського екзархату Української греко-католицької церкви, приїхав у Вишгород.
Парох місцевої греко-католицької церкви Сергій Прудко познайомив нас. На моє прохання дати інтерв’ю для місцевої газети високий гість погодився. Ми усамітнилися в одній із кімнат і спілкувалися добрих годину-півтори. Любомир Гузар розповідав про своє життя, ситуацію в країні, розвиток Української греко-католицької церкви, її місце і роль у суспільстві, взаємостосунки з іншими конфесіями.
А вже через кілька днів (20 липня 1996 року) у міській газеті «Вишгород» було вміщено матеріал «Треба гоїти духовні рани», витримки з якого пропоную увазі читачів:
«— Отче-владико, дозвольте насамперед привітати Вас із сходженням на посаду екзарха Києво-Вишгородського екзархату, побажати великих успіхів на цій нелегкій і непростій ниві задоволення духовних потреб віруючих Вашої церкви. Водночас, хотілося б більше довідатися про Вас, життя, яке прожили.
— Велике спасибі за привітання і теплі побажання. Водночас, я глибоко вдячний за увагу, що її приділено моїй особі.
Що ж до життєвого шляху, то він непростий. Народився у Львові. Коли в 1944 році мені виповнилося 11 років, батьки змушені були через певні обставини залишити Україну. До речі, моя родина походить із священиків. Богові служили мої прадід і дід. Тому не випадково шлях священика-монаха обрав і я. Однак це було згодом. А після того, як ми залишили Львів, п’ять років жили в Австрії. Потім двадцять літ (з 1949 до 1969) провів у США. Там пройшов богословські і філософські студії. Згодом 24 роки (з 1969 до 1993) жив в Італії. Пройшов вищі богословські студії, трохи викладав богослів’я в Папському місійному університеті Урбаніана, з 1969 до 1984 року виконував також різні доручення патріарха Української греко-католицької церкви Йосифа Сліпого.
Зрозуміло, перебування за кордоном дозволило мені досконало опанувати іноземними мовами. Так, окрім української, я вільно розмовляю, наприклад, німецькою, англійською, італійською…
Наприкінці жовтня виповниться три роки, як повернувся в Україну. Спершу два роки працював у монастирі біля Львова, а в останній період — біля Тернополя. Водночас, допомагав у роботі місцевим семінаріям.
— Отже, за кордоном Ви прожили 49 літ. Якою побачили Україну, коли вперше після такої довгої розлуки ступили на її землю?
— Ви поставили непросте запитання. Я дуже радий, що народ український, нарешті, здобув незалежність, що держава стала вільною. Зізнаюся, не сподівався, що станетъся це ще за нашого життя.
Але мені прикро усвідомлювати, скільки лиха накоїв комуністичний устрій, яких глибоких духовних ран завдав він народові. I ці рани треба загоювати. А без релігії, Божого Слова досягти цього, я особисто вважаю, неможливо.
— З чого ж Ви маєте розпочати цю справу?
— Моє головне завдання полягає в задоволенні духовних потреб греко-католиків. А для цього треба вирішити цілий ряд невідкладних питань. Насамперед призначити душпастирів для всіх церковних громад.
У нашому екзархаті (а він охоплюе майже всю територію України, за винятком Галичини й Буковини, тобто простягся від Волині до Криму), налічується 600 тисяч парохіян. Перепрошую, ця цифра потребує ще уточнения. Неважко здогадатися, що на такій великій території наші громади розміщені неоднаково. Головним чином їх основу складають галичани, які свого часу були вислані з рідних місць у південні області України, інші місця. Але є з-поміж них і місцеве населення. Сьогодні я ще не готовий пояснити цей феномен: чому вони стали і стають греко-католиками.
Крім того, ми тут відчуваємо ще певні труднощі. Добре, якщо десь було переселено компактно ціле село: там особливих проблем у питанні спорудження храму, наприклад, немає. Але ж є в нас і дрібні громади, що налічують 50—60 чоловік. Ось тут і постає з усією гостротою питання, як зробити, щоб духовні потреби парохіян задовольняти якнайповніше? Адже в таких випадках матеріальна база в громад слабенька, деякі тиснуться у пристосованих приміщеннях або у звичайних хатах. Зрозуміло, працюватимемо над тим, щоб допомогти віруючим у розвитку їхнього християнського життя. Вишукуватимемо відповідні кошти на придбання необхідного церковного приладдя, а в окремих випадках і на зведення хоча б невеличких храмів.
Користуючись нагодою, хочу зазначити, що мені дуже імпонує діяльність вишгородської громади — цілеспрямована, активна, що буквально живить будівництво прекрасного храму Святого Апостола Андрія Первозванного.
Додам, що відправи у наших храмах ведуться українською мовою, незалежно від того, де вони знаходяться: на Заході, Сході, Півночі чи Півдні України.
Якщо відверто, призначення екзархом стало для мене певною несподіванкою. Не думав, що доведеться займати такий пост на теренах України. Тому виявився спершу (і відчуваю це) дещо неготовим для виконання такої високої місії. Але раз мені довірили, є відповідальність, значить треба працювати. Зараз я багато чого навчаюся в отців, адже в них тут є певний досвід. Найближчим часом маю намір відвідати парохії, громади, щоб, як мовиться, на місці ознайомитися з тим, як вони живуть, якої допомоги потребують.
— Отче-владико, на урочистому сходженні Вами на екзарха були численні гості, у тому числі головні особи деяких інших релігійних конфесій, зокрема Філарет. Чи не є це своєрідним кроком до зближення, єднання церков?
— Зізнаюся, нас тут зустріли з певною підозрою, наче ми несемо якусь загрозу. Скажу відверто, ми не маємо войовничих намірів, про що свідчать інколи необгрунтовані заяви. Ми служимо насамперед людям, які нас визнають.
Крім того, ми бажаємо, щоб держава забезпечила рівні громадянські права усім віруючим. А до якої конкретно конфесії належати, то вже їхня особиста справа.
Звичайно, добре було б, щоб, як за часів Володимира, у нас була одна церква. Але це має статися тільки за чітко виражених релігійних спонук. І аж ніяк не за політичними мотивами. Отже, щоб потепліли міжконфесійні стосунки (а я бачу добрий жест щодо цього з боку Української православної церкви — Київського патріархату), ми мусимо шукати шляхи для об’єднання на підставі релігійних і добровільних прагнень.
— Даруйте, але ж у США, де Ви тривалий час проживали, здається, такого «тертя» між різними церквами немає?
— Справді, на Заході різні конфесії живуть мирно. Однак, такий шлях не є для нас ідеальним. Бо ж воля Христа полягала в тому, щоб була одна церква. Знову ж таки, я не хочу, щоб читачі зрозуміли це, ніби я закликаю усіх стати греко-католиками. Ми не сміємо насильно чи обманом перетягувати віруючих у своє лоно. Можливо, повторююся, але ще раз скажу, що це особисте право конкретної людини сповідувати ту чи іншу релігію.
Ми ж маємо представляти правду і свідчити вірність Христову — жити справді по-християнськи, як справжні, добрі сусіди. До того ж наш ідеал — не просто жити, а співжити, співпрацювати.
Бо церква існує для людей, їхнього добра. I ми повинні працювати над цим. А життя саме підкаже нам шляхи подальшої співпраці. Головне ж для нас — вести людей до Бога.
— Дякую Вам, отче-владико, за цікаву й відверту розмову.
— I я дякую, що зустрілися. Водночас, благословляю на добрі справи у непростій повсякденній роботі. Бо ж, мені здається, ми ще належним чином не оцінюємо важливість журналістики в країні, що є своєрідною ланкою у взаємовідносинах і ставленні влади до людей і навпаки. Як на мене, у вільній державі журналісти мають і повинні казати тільки правду своїм читачам, слухачам і глядачам. Це має бути їхнім кредом, адже в цьому якраз і полягає життєва необхідність суспільства.
Тож творчих здобутків і удач вам!..».
Уже згодом я неодноразову мав нагоду зустрічатися і спілкуватися з Блаженнішим Любомиром Гузарем, оскільки мій старший брат Володимир — професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка — предметно займається вивченням питання Української греко-католицької церкви. Тож за родом наукової діяльності контактував з її предстоятелем.
За сприяння Любомира Гузара ми удвох мали змогу кілька днів попрацювати в архівах Українського католицького університету в Римі, відвідати Ватикан, де ознайомилися з багатьма важливими документами, що вже лягли в основу виданих книг, або стануть матеріалами для написання майбутніх праць. Тоді Блаженніший, попри зайнятість, телефонував нам до Риму, цікавився, як просувається пошукова робота, радив, до кого слід звертатися у книгозбірні за допомогою тощо.
Коли побачив світ двотомник «Ліквідація УГКЦ», тодішній предстоятель Української греко-католицької церкви прийшов на спеціально влаштований з цього приводу захід, особисто узяв участь у презентації книг, виступив з промовою перед широкою аудиторією, поспілкувався з присутніми.
Пригадується ще такий випадок. Якось до рук Блаженнішого Любомира Гузара потрапила книга Володимира Сергійчука «Український Крим». Ознайомившись із її змістом, він зателефонував автору і запропонував зустрітися. У ході нетривалої розмови домовилися, що за кошти Блаженнішого Любомира Гузара буде видано англійською мовою вищезгадану працю накладом 1000 примірників. Згодом (у листопаді 1914 року, коли Крим уже був анексований Росією) книга вийшла друком і відразу ж була відправлена в різні куточки планети, щоб увесь світ дізнався правду про те, як у 1954 році півострів став українським…
…Непомітно минув час, як Блаженніший Любомир Гузар відійшов за межу. Господь забирає кращих із кращих, але на все Його воля.
Папа Римський Франциск назвав колишнього главу Української греко-католицької церкви Любомира Гузара одним із найзначніших і найбільш шанованих моральних авторитетів останніх десятиліть, який зміг не лише вивести УГКЦ з підпілля, де вона виявилася в результаті гонінь, а й подарував їй нову радість від віри. Кардинал, незважаючи на поважний вік і постійні хвороби, був «учителем мудрості», особливо стосовно скривджених і страждущих.
«За усіх він постійно молився, відчуваючи, що це його новий обов’язок. Усі відчували, що говорив християнин, українець, захоплений своєю ідентичністю, завжди повний надій, відкритий для майбутнього в Господові. Він мав слово для кожного, з теплотою своєї великої людяності і витонченої ввічливості «відчував» людей. Про вагу морального авторитету покійного священнослужителя свідчить також і та кількість людей, які провели його в останню дорогу…», — написав Папа Римський.
Микола СЕРГІЙЧУК
НАЙВІДОМІШІ ЦИТАТИ ЛЮБОМИРА ГУЗАРА, ЩО НАДИХАЮТЬ:
Єпископ-емерит УГКЦ, кардинал Католицької церкви Блаженніший Любомир Гузар був Українцем з великої букви. За свої 84 роки здобув авторитет одного з найшанованіших моральних лідерів суспільної думки в Україні.
Недарма кілька разів входив до сотні найвпливовіших людей України. Саме Любомир Гузар був одним з тих, хто претендував на папський престол Папи Римського у Ватикані.
Небайдужі люди підготували підбірку найвідоміших цитат Любомира Гузара, якого любили за простоту, глибинну мудрість та безмежну щирість.
Ось деякі з них:
«Я є звичайна людина, одна з багатьох. Моя мрія — бути Людиною. Я би дуже хотів бачити, щоб багато осіб бажали бути Людиною, собою. Бо бути Людиною, то є великий Божий дар».
«Я завжди щасливий, коли можу послужити людям, а особливо — молоді».
«Ми, українці, маємо відстоювати свої права, боронити свій народ. Але ми не маємо будувати наше ставлення до Росії на основі ненависті».
«Мир означає любити один одного. Мир — то не є відсутність боротьби».
«Я скажу, чого нам не вистачає. У нас сила-силенна політиків. Подумати тільки — більше 200 зареєстрованих партій! Політики є, а ось державних мужів — немає. Не видно де Голлів, де Гаспері, Шуманів. Їх немає. І не тільки у нас. Великих особистостей, мислителів сьогодні не видно в усьому світі».
«Щоб не змарнувати шансу, треба працювати. Перестати красти, брати і давати хабарі, не горнути гроші для себе, а працювати для суспільства. Хочемо жити в нормальній державі — працюймо над тим, щоб законослухняність стала нормою поведінки для всіх громадян».
«Ніхто так не шанує нашої свободи як Бог. Але ми не маємо відваги бути вільними. Бо бути вільними — це бути відповідальними».
«Я не бачу необхідності в «третьому Майдані». Але я бачу необхідність, щоб був завершений другий Майдан. На мою думку, другий Майдан досить продемонстрував нашу гідність, нашу повагу до людської особистості і до бажання створювати нову Україну. Необхідно завершити другий Майдан, і третього вже ніколи не буде потрібно».
«Важливо ґрунтовно перевиховувати народ. Усі ми повинні цим вихованням займатися — держава, Церква, кожен громадянин. Якщо знайдеться достатня кількість людей, чия віра в свободу виявиться справжньою і твердою, віра ця неодмінно знайде відклик у серцях багатьох із тих, кому розбудовувати Україну майбутнього».
«Свобода — це можливість робити добро. Ми люди, і ми вільні. А це значить, що ми маємо право робити добро. Звичайно, ми можемо помилятися, але основний сенс свободи — людина не має права чинити зло. Натомість незалежність — це свобода від зовнішніх впливів. Незалежність — це не сваволя. Незалежність — це політичне поняття. Отже, у наші часи цілій державі, цілому народу випала нагода діяти задля власного блага. І відтепер людина просто зобов’язана бути творчою, патріотичною, свідомим християнином — громадянином своєї держави».
«Еліта — це не просто ті люди, які вміють побачити проблему і знайти швидко рішення. Це люди, які вміють дивитися далеко вперед. Треба дивитися далі, значно далі вперед, щоб розуміти наслідки власних рішень. Той, хто дивиться далеко, насамперед зберігає головне — людську гідність».
«Мусимо вчити наших людей не підтримувати корупцію. Я сміюся, коли чую про великі державні програми, про законодавчу боротьбу з корупцією. Все це сміх! Що таке корупція? Це гріх. А жоден гріх законом не поборете. Це треба виховувати».
«Справді, важливо знати, що тебе люблять. Але що є любов? Любов — то робити добро ближньому, бажати добра ближньому, любити самим».
«Любити — це дуже гарна річ, але набагато важливіше є бути свідомим, що я є любленим».
«Пам’ятайте, що любов — то основа всього у світі. Будуймо оази любові».
«Ісус Христос сказав, яка найважливіша заповідь: любити Бога всіма силами і любити ближнього як самого себе. Коли я шаную себе як Божий твір, як Божу дитину, то я тим самим занаставлений шанувати кожну іншу людину в моїй державі, хто б вона не була. Бо вона так само, як і я, є Божа дитина».
«Ми маємо щось лише тоді, коли прагнемо до чогось величного і чистого. Ми будемо пропащими, якщо думатимемо лише про задоволення власних потреб».
«Ви дуже сильні, якщо бажаєте добра, якщо стараєтеся, якщо гуртуєтеся, якщо намагаєтеся спільно творити добро, жити чесно, жити творчо. Заради радості, яку можемо так принести Богові і ближньому, варто трудитися, жертвувати свій час і свої зусилля».
«Ми дійшли до того, що людина дивиться на іншу людину як на ворога. Так багато насильства на телебаченні, що людина звикає до нього, думає, що так має бути. Коли нашим богом стає гріш, ми можемо дуже багато зробити, і це дуже небезпечно».
«Єдність — це теж є дар Божий. Та здається мені, що всі бажають його прийняти на власних умовах. Ніхто не хоче мінятися, кажуть: нехай цілий світ зміниться, але не примушуйте мінятися мене».
«Ми маємо віддавати — давати у світ добро, милосердя, любов. Я бачу кожну професію як служіння. Лікар, вчитель, письменник, робітник і навіть політик — то служіння іншим. Тільки тоді, коли ми віддаємо, стаємо багатшими. Треба формувати в людях розуміння служіння».
«Культурною ми називаємо особу, яка вміє з повагою ставитися до інших людей. Культура такої людини полягає не в її вмінні творити гарні речі, а в якості її стосунків з іншими людьми».
«Нам бракує старання допомагати один одному. Чи не було б добре заохочувати до того громадян?! Погляньте навколо себе: чи нема поряд людини, яка голодна? Якщо ви маєте хоча б маленьку владу, якщо ви — підприємець, вмієте щось організувати, ви можете допомогти. Ми не сміємо бути байдужими до того, що діється з іншими людьми».
«Щоб потішити матір, ми приносимо їй квіти. А як зробити приємне Богові? Відповідь є у Євангелії від Матея, 25: Ісус Каже: що зробите для голодних, бідних, хворих — те зробите для мене».
«Треба зрозуміти всім нам, що для того, аби бути справжніми християнами, маємо бути об’єднаними. Якщо хочеш сповняти Божу волю, працюй, щоби Церква була одна».
«Бог випробовує нас через різні обставини. Якщо ми поставимо Його на першому місці, житимемо за Його законами і будемо Йому довіряти, то можемо мати оправдану надію на Його поміч».
«Релігія — це не знання про Бога. Релігія — це зустріч із Богом. Така зустріч може бути лише особиста».

«Якби ми, поділені, далекі один від одного, щиро хотіли бути ближчими до Христа, ми би ставали ближчими один до одного. Якщо ми з’єднані з Христом стовідсотково, ми стовідсотково з’єднані між собою».
«Серед нас дуже багато добрих людей. Але замало бути добрим — треба чинити добро. Якщо хочете жити у нормальній державі, передати її дітям і внукам — чинімо добро!».
«Багато хто думає, що мир — то відсутність війни. Але мир — це є дещо більше. Мир — ще й добрі стосунки між людьми, коли ми не брешемо один одному, не шукаємо вигоду, не бажаємо зла. Мир треба нести кожного дня, кожного дня треба налагоджувати контакти між людьми, шукати доброго спілкування».
«Мир — це коли ми створюємо позитивну атмосферу, в якій починаємо свідомо шанувати інших, любити їх, бажати і робити їм добро. Мир — то не є те, що ми робимо, а те, що одержуємо від Бога».
«Нам усім треба любов. А тим, хто живе без мами і без батька — найбільше. Сироти, як кожна дитина, потребують любови, а не тільки дарунків до Святого Миколая чи Різдва Христового».
«Молодь хоче чогось постійного і вартісного. Молодь хоче солідних, тривалих цінностей — сім’ю, дружбу, довіру, любов, щирість… Цього їм бракує, саме це треба давати. Молоді люди готові діяти, але їм важко себе знайти».
«Я бачу, що нове покоління є прогресивним, іншим, ніж були ми. Але багато людей страшаться відповідальності».
«Зараз ініціативу можна проявляти вільно, але має бути готовність узяти на себе відповідальність. Не треба вказувати молоді, що робити, вона розбереться сама. Важливим є виховати в ній правильні цінності і дати правильні орієнтири».