«Мот, хай, бай, Україна!»

На Вишгородщині відбулася зустріч ветеранів війни у В’єтнамі

Антон НІТЕЛЬСЬКИЙ
ФОТО – Валерій ВИГОВСЬКИЙ,
Антон НІТЕЛЬСЬКИЙ,
спеціально для «Вишгорода»

Зворушливі перші хвилини довгоочікуваної зустрічі побратимів. Щирі обійми, міцні рукотискання, скупі солдатські сльози, теплі слова взаємоповаги. Довгих десять років пліч-о-пліч в окопах і важкодоступних джунглях, у надважких умовах вони виявляли чудеса героїзму й мужності у протистоянні із сильним, до зубів оснащеним супротивником.
Але вистояли, й головне – перемогли. Як наслідок – народилася нова вільна, незалежна держава. І за нинішній буйний цвіт життя, як образно зауважив аташе з питань оборони при Посольстві Соціалістичної Республіки В’єтнам в Україні, старший полковник Нгуєн Дінь Фук, в’єтнамці назавжди залишаться вдячними братньому народові.
Символічно, що зустріч відбулася у 25-у річницю встановлення дипломатичних стосунків між Україною та В’єтнамом. На урочистості разом із працівниками Посольства СРВ в Україні, ветеранами завітали також учасники миротворчих місій у локальних війнах і збройних конфліктах, представники місцевої влади й громади, учнівська молодь Київщини.
Гостей – загальною чисельністю до півтори сотні осіб – квітами та національними подарунками привітали школярі Вишгородщини. А депутат Вишгородської міської ради Валерій Виговський, один із організаторів зустрічі, висловив задоволення тим, що народи, не чекаючи, доки керівники країн зроблять кроки назустріч одне одному, давно застосовують справжню народну дипломатію добросусідства та взаємоповаги. І підкреслив, що не менш, мабуть, пророчно те, що дружнє спілкування відбувається на благословенній землі, з якої почалася державність України, звідки пішла Русь, з колиски козацької звитяги й духовності.
Президент Асоціації ветеранів В’єтнаму в Україні Нгуєн Ван Лоан приємно потішив присутніх, звернувшись до них вишуканою українською. Він наголосив, що стосунки між нашими двома країнами перебувають на міцному фундаменті, оскільки вдячний в’єтнамський народ ніколи не забуде ту щиру й ефективну підтримку, яку українці, перебуваючи тоді ще в складі СРСР, надали йому у важкі роки боротьби за незалежність.
Ветерани обмінялися цінними подарунками та почесними нагородами. А представники Посольства СРВ в Україні вручили музею-заповіднику в’єтнамський прапор і чудові видання з історії своєї маленької, але гордої країни. На що директор Іван Вікован зауважив, що прекрасні подарунки стануть першими експонатами у новому меморіалі, котрий розповідатиме про звитягу миротворців-українців, які брали участь у погашенні воєнних конфліктів по всьому світові.
Почесної грамоти та відзнаки був удостоєний і Валерій Виговський, який не перший рік допомагає діяльності Української асоціації ветеранів війни у В’єтнамі.
А потім в’єтнамських гостей запросили оглянути експозицію. Примітно, що побачивши зброю 1950-60-х років, – пістолети, автомати, кулемети, – чоловіки і навіть жінки, спитавши дозволу, відразу почали брати її до рук і висловлювати своє захоплення. Як зауважив Суан Чан, в’єтнамські дітлахи в роки військового конфлікту виросли не з іграшками, а зі зброєю. А Куї Ву додала, що діти вже в 13-14 років нарівні зі старшими з автоматами в руках відстоювали свою батьківщину, заміняючи на передовій полеглих батьків.
Хоа Йонг розповіла, що для в’єтнамської молоді в роки війни і після неї своєрідним сенсом життя були напутні слова першого президента соціалістичного В’єтнаму Хо Ши Міна, який сказав: «У будь-якій справі, насамперед, думайте про народ, коли важко – будьте у перших лавах, і будьте останніми, коли мова йде про нагороди».
Під щемливі мелодії військових пісень учасники поклали квіти до монументів загиблим воїнам. А перший заступник голови Всеукраїнської Спілки ветеранів/учасників війни Віктор Шамрай з теплою посмішкою прокоментував: «Крокують ветерани посивілі, а Перемога завжди молода…» І додав, що бойове братство, скріплене кров’ю, є міцнішим за кровне.
А далі ветерани присіли за щедро накритим столом з польовою кухнею та національними в’єтнамськими стравами – перегорнути сторінки пам’яті. І де тільки поділися в цих вже немолодих людей знесиленість від отриманих в боях пораненнях та нажитих болячок! Усміхнені, не по роках бадьорі, радісно налаштовані, своїми цікавими розповідями вони заводили всіх присутніх.
І справді – трохи несправедливо обійшлася історія з цими унікальними людьми, адже гриф «Цілковито таємно», накладений на більшість військових місій під час СРСР, змушував понад 40 років замовчувати звитяжні подвиги наших вітчизняних миротворців, на прикладі яких, беззаперечно, є чому повчитися молоді.
Особливо неприховану пошану в’єтнамські гості виявляли до заслуженого архітектора України Петра Залипського, в роки війни – молодшого сержанта, оператора 64-го зенітно-ракетного дивізіону. Саме цей сухенький, не по роках активний і чимось, як пожартував Нгуєн Дінь Фук, схожий на Хо Ши Міна чоловік, став «автором» першого збитого у В’єтнамі американського «Фантома».
Бій 24 липня 1965 р., в якому було збито три із чотирьох літаків (могло би бути й чотири, але, як потім виявилось, засланий диверсант вбив цвях у дріт, через який подавався контакт до ракети), став переломним у військовому протистоянні. До того американці відчували себе в повітрі повними господарями й безкарно «утюжили» в’єтнамські населені пункти бомбами та напалмом. Успішне ж застосування радянських ЗРК С-75 «Двіна» настільки підірвало дух американських льотчиків, що було зафіксовано чимало випадків, коли, тільки побачивши блиск ракети в повітрі, вони викидалися з літака з парашутом.
Цей день в’єтнамці відтоді стали щороку відзначати, як свято ЗРВ в’єтнамської армії, а Хо Ши Мін особисто вручив Петру Залипському орден. Лише 64-й дивізіон упродовж кількох місяців збив 25 «Фантомів», а усього за час конфлікту американці спільно із союзниками втратили у В’єтнамі 4100 літаків та 5100 вертольотів. При цьому професіоналізм наших військових був таким високим, що за 10 років у В’єтнамі загинуло лише 7 миротворців.
Хо Ши Мін настільки цінував допомогу братнього народу, що наказав в’єтнамцям у разі небезпеки виступати живими «бронежилетами» – власними тілами закривати радянських військових. «Повага до нас була неймовірною, – пригадав спеціаліст станції наведення ЗРК С-75 Володимир Швець. – Облаштовувати бойові позиції допомагали навіть жінки і діти. І коли гинули їхні близькі та друзі, їм наказано було не горювати, щоб не травмувати нас».
За визнанням ветеранів, мужність і повна зневага до смерті була головним козирем у боротьбі в’єтнамців проти американців. Вони безстрашно кидалися врукопашну, навіть не маючи зброї, і, що головне, від такої відчайдушності ворог, навіть маючи перевагу в силі, часто відступав. А ще одна перевага – неймовірна працездатність. Незважаючи на те, що більшість в’єтнамців були, як то кажуть, від сохи, вони опановували теоретичну базу роботи із ЗРК за день, тоді як у СРСР на це відводилося 12 днів.
Зі сміхом пригадали ветерани й чимало казусних та конфузних моментів. Скажімо, коли Хо Ши Мін наказав в’єтнамцям вчитися у наших військових усьому, то вони попервах копіювали навіть те, як наші чухали потилицю чи замріяно дивилися в небо. Повним шоком для наших військових було й знайомство з місцевим побутом. Коли вперше потрапили на базу і зайшли до польового туалету, то виявилося, що у виритих ямах сидять жінки з великими черпаками й чекають, щоб виловити, даруйте на слові, чоловічі екскременти, аби потім застосувати їх в якості добрива.
Довелося нашим військовим під час підготовки в’єтнамців також знайти аналогії до таких слів, як «бак», «капот», «слон» та деяких інших, оскільки в’єтнамською вони звучали як брудна образлива лайка.
Певної квінтесенції до зустрічі ветеранів додав виступ місцевих талантів, які своїми номерами зіграли роль детонаторів, після чого до мікрофо ветеранів цього ну вийшли в’єтнамці й виконали національні пісні. Усі співали й танцювали разом – мова серця не потребувала перекладу.
А завершилася зустріч популярним в’єтнамським тостом: «Мот, хай, бай, йо!», який у перекладі означає: «Раз, два, три, будьмо!», який гості наприкінці під загальний сміх трохи змінили на «Мот, хай, бай, Україна!»
Навіть у 70-80-річних дня плечі розправилися, обличчя просвітліли, очі запалали. Як зауважив Нгуєн Дінь Фук, в’єтнамська сторона розцінює цю зустріч не просто як одиничний контакт, а як імпульс до подальших економічних, соціальних, культурних і духовних відносин між нашими народами. А директор Національного заповідника Іван Вікован додав, що за 28 років існування музею таких знакових зустрічей на Вишгородщині ще не було, і висловив сподівання на те, щоби слова Нгуєн Дінь Фука справдилися.
На фото: квіти від ветеранів в’єтнамської війни до пам’ятника воїну-визволителю; Петро Залипський вручає Почесні грамоту та відзнаку Валерію Виговському; такою зброєю в’єтнамці захищали свою землю від агресора.