Валентина ЯКОВЕНКО
ФОТО – автор, «Вишгород»
Очікуючи на зустріч учасників АТО з вихованцями дитсадочка «Ластівка» в Історичному музеї Вишгородського історико-культурного заповідника (ВІКЗ) на виставці «Війна на Сході України. Герої Вишгородщини», я відчувала сум’яття і непевність. Як зможуть знайти спільну мову такі різні категорії людей, тим більше – за віком. І як зможуть темою патріотизму зацікавити малечу суворі бійці, що пройшли крізь пекло війни? Але вийшло, як кажуть, з точністю до навпаки.
Найперше тому, що вихованці старшої групи «Соняшники» виявились не лише активними помічниками бійців 11-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь», 25-го окремого мотопіхотного батальйону (для них діти разом із батьками та вихователем Оленою Роговенко і її помічником Мариною Комашковою неодноразово передавали свої малюнки з побажаннями, теплі речі, збирали і збирають пластикові кришечки для протезів), а ще й дуже допитливими і небайдужими до того, що відбувається на Сході України.
У свою чергу АТОвці були – суцільний позитив. Ні найменшого песимізму чи суворості. Хоч і говорили про речі, що на грані життя.
Ініціатор екскурсії – директор ДНЗ «Ластівка» Галина Литвиненко – представила гостей: лікар-хірург Василь Яковенко, сапер Максим Тумко, командир відділення зенітно-артилерійського взводу Вячеслав Верхочуб (обидва з 11-го батальйону «Київська Русь»).
Лікар-хірург Василь Яковенко на Луганщині й Донеччині рятував поранених, лікував хворих бійців, навчав їх надавати першу медичну допомогу.
Варто було йому розкрити свій фронтовий рюкзак (медичну укладку), як над ним відразу нависла малеча. Маленькими пучками пробували на міцність мотузок, яким лікар із поля бою витягує поранених, вчилися, як накласти жгут при кровотечі, шину – при пошкодженні кінцівок. Вигуками «Ух ти!..» реагували на апарат, яким «можна оживити людину». І хоча Василь Васильович показав і свій бронежилет, що важить 12 кілограмів, і рюкзак вагою 15 кг, який доводилось носити поверх нього та ще і зброю на додачу, бажаючих стати лікарем, із трьох дітей на початку його розповіді, збільшилось до цілого лісу рук.
А потім зацікавлені хлопчики і дівчатка розпитували про його нагороди, торкаючись до кожної пальчиком – бережно-бережно.
…Сапер Максим Тумко знешкоджував міни і снаряди і цим рятував життя товаришів і себе, а також тих, хто пройде цим шляхом згодом. Іноді доводилося визначати смертельні розтяжки (а це могла бути камуфляжна леска або мононитка завтовшки з волосину) зовсім без інструментів.
Наші піротехніки також зіткнулися з так званим афганським або чеченським варіантом постановки гранат, коли замість чеки сепари вставляють кусочок голки. Щоб знешкодити такий боєприпас, сапер має спрацювати тонше ювеліра.
Максим показує дітям своє знаряддя – ніж, гачок-кішку для видалення розтяжок, трос.
А ось на фото його ліжко в бліндажі – увечері ще ціле, вночі – суцільне місиво. «Нам пощастило, – каже Максим, – тоді ніхто з наших побратимів не загинув. Мабуть тому, що то був день Спаса. А ось техніка майже вся перетворилась на металобрухт…»
Кожен хотів потрогати пластину бронежилета, пробиту кулями різного калібру. Вона важка, вихователька сама підносить її до кожного. Олена Роговенко є ніби з’єднувальним місточком між дітьми і бійцями, відчуваючи й розуміючи тих і інших. І коли сапер Максим показує іконку, котру йому прислали на фронт (вона завжди була у нього під броником), вихователька надає слово його тезці – малому Максимкові – і той читає молитву, яка оберігає наших бійців…
Вячеслав Верхочуб (позивний «Зеніт») сказав дуже важливу річ: «У нас усі воїни між собою дружили. Знали: що б не сталося, – ніхто нікого не залишить у біді». Та їх і небо не залишало, і православні святі були з ними. «Якраз напередодні Святого Миколая, – розповідає Вячеслав, – прилетів до нас сепарський «подарунок» – «Град». За п’ятнадцять метрів розірвався. Звісно, шкоди наробив. Але усі залишились живі…»
Діти чують в його розповіді знайомі назви містечок: Авдіївка, Попасна, Новотроїцьке, Бутовка, роздивляються фото, де боєць спить під танком, – так безпечніше…
Директор «Ластівки» Галина Литвиненко пригадала, як прийшов до дитячого садочка Микола Чердловський – щойно з фронту, поранений. Прийшов, аби побачити свою донечку. І приніс цілий пакунок суниці – пригостити дітей, які своїми маленькими долоньками на малюнках зігрівали бійців у найхолоднішу пору… Він тоді сказав: «Я так хочу миру всім дітям…»
Вилікувавшись, знову пішов на фронт і… не повернувся.
В пам’ять про Героїв, які загинули під час подій на Майдані і в зоні АТО, діти схилили голівки…
А бійцям, які прийшли на зустріч із ними, вручили власноруч виготовлені вітальні листівки і квіти. Маленький Русланчик прочитав вірша, що написала Олена Роговенко:
Любий воїне, дякую щиро,
Що біда не прийшла в мої сни.
Перемоги бажаю і миру,
Щоб живим повернувся з війни.
«Коли оголосили акцію «Добро жменями», Русланчик майже щодня приносив пластикові кришечки, – розповіла вихователька. – І коли я запитала, чого б він найбільше хотів, хлопчик відповів: «Щоб воїни всі повернулись живими!»
А цього дня здійснилося більш реальне бажання маленького патріота – аби воїн потримав на руках. Русланчика підхопив Максим Тумко – і ось фото на згадку!
Ластів’ята у повній тиші дивилися кінохроніку боїв на Сході. Вдячно вклонилися бійцям на завершення зустрічі. А потім разом із ними поклали квіти до меморіальної дошки загиблого бійця Костянтина Непопа, що на фасаді Вишгородської ЗОШ № 1.
І так природньо було для них цього морозного дня співати разом Гімн України!..
Хочеться щиро подякувати директору «Ластівки» і наставникам цих дітей – Ви робите велику справу, плекаєте майбутнє нашої держави – не на словах, а на ділі. І сьогодні Ваші вихованці своїми маленькими рученятами справді кують перемогу!
