29.09.2020

Газета Вишгород

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів

НЕМАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА КИЇВЩИНИ

В. В. Литовченко,

директор Вишгородського

історико-культурного заповідника,

кандидат історичних наук

НЕМАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА КИЇВЩИНИ ЯК ВАЖЛИВА СКЛАДОВА ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ У МІЖНАРОДНИЙ КУЛЬТУРНИЙ ПРОСТІР

Шановне товариство, пані та панове!

         Від початку ХХІ століття нематеріальна культурна спадщина стала предметом жвавого обговорення на багатьох міжнародних форумах. Зокрема, тут треба відзначити ХІХ Генеральну конференцію Міжнародної ради музеїв в Барселоні (ІКОМ; 2001), а в 2004 році проблемі нематеріальної спадщини було цілковито присвячено ХХ Генеральну конференцію ІКОМ в Сеулі, де проведено представницький міжнародний форум «Музеологія і нематеріальна культурна спадщина». Окрім того, на 31-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО в Парижі була ухвалена «Загальна декларація ЮНЕСКО про культурну різноманітність» (2001), що лягла в основу такого важливого документа, як «Міжнародна конвенція про охорону нематеріальної культурної спадщини» (ухвалена ЮНЕСКО 17 жовтня 2003 р.) З того часу розпочалося укладення Всесвітнього списку нематеріальної спадщини. Приємно, що нещодавно до нього було занесено українські козацькі пісні з Дніпропетровщини.

         «Нематеріальна культурна спадщина» як культорологічний термін означає звичаї, форми уявлення та вираження, знання та навички, а також пов’язані з ними інструменти, предмети, артефакти і культурні простори, визнані спільнотами, групами і, в деяких випадках, окремими особами як частина їхньої культурної спадщини. Нематеріальна культурна спадщина, що передається від покоління до покоління, постійно відтворюється спільнотами та групами під впливом їхнього оточення, їх взаємодії з природою та їхньої історії і формує у них почуття самобутності та наступності, сприяючи таким чином повазі щодо культурного розмаїття і творчості людини.

         Відзначу, що нематеріальна культурна спадщина проявляється, зокрема, у таких головних сферах:

         –  по-перше, усні традиції і форми вираження, включаючи мову в якості носія нематеріальної культурної спадщини;

         – по-друге, виконавські мистецтва;

         – по-третє, звичаї, обряди, свята;

         – по-четверте, знання і звичаї, що стосуються природи та всесвіту;

         – по-п’яте, знання і навички, пов’язані з традиційними ремеслами.

         Надання запропонованим об’єктам культурної спадщини статусу всесвітнього надбання людства – це важлива складова інтеграції України в міжнародний культурний, в т. ч. і туристичний простір. Збільшення кількості об’єктів ЮНЕСКО в Україні – важливий чинник розвитку культури, зокрема, важлива складова реалізації потенціалу держави.

         Нематеріальна культура, як і традиційно-побутова культура українського народу, в цілому сформувалася, починаючи від давніх часів і до кінця XVIII століття. Етнографічно вона поділяється на п’ять основних регіональних типів. Усе розмаїття цієї розгалуженої системи нематеріальної культури збігається з типологією історично-етнографічного районування України, в структурі якої є великі історично-культурні області, регіони, зони та райони. Кожна з цих культурно-етнографічних одиниць, самобутня й неповторна, і разом з тим виявляється через специфічність зональної культури. У нашому випадку нематеріальна культура Київщини охоплює, головним чином такі історико-етнографічні райони як Київське Полісся та Середнє Подніпров’я.

          Історична Київщина займає територію сучасних Київської та Черкаської областей, а також велику частину Житомирської області. З давніх часів існувало Київське князівство (спочатку самостійне, потім у складі Великого князівства Литовського), Київське воєводство (у Речі Посполитій), Київський полк (в Українській козацькій державі) та Київська губернія (в Російській імперії). До Київського Полісся як складової Українського Полісся потрібно віднести Радомишльський район Житомирської області, Бородянський, Вишгородський, Іванківський, Києво-Святошинський, Макарівський та Поліський райони Київської області.

          Отже, до репрезентативного Списку нематеріальної культурної спадщини Київщини, на нашу думку, можна запропонувати такі історико-культурні обєкти. елементи та носії, що, згідно з положеннями ЮНЕСКО, поділяються на такі підрозділи:

І. Усні традиції і форми вираження, включаючи мову в якості носія нематеріальної культурної спадщини.

        До них, насамперед, треба зарахувати:

        1.1. Традиція і способи привітань. Вітання, повітання – це слова або жести, звернені до кого-небудь під час зустрічі на знак прихильного ставлення, доброзичливості. В Україні, зокрема в селах, з давніх-давен вітання було ознакою вихованості і шляхетності. Навіть незнайому людину в селі зустрічали (від старого до малого!) щирим і світлим «Добрий день!». З глибини віків наші пращури з особливою увагою й шанобливістю ставились до мовних етикетних виразів, зокрема вітань, вірили в магічну силу, що таїться в кожному слові, жили переконаннями, що добре слово потрібне людині. Загальнопоширеним способом вітання українців традиційно були рукостискання та слова «Добрий день» («Добрий ранок», «Добрий вечір») чи «День добрий». На Київському Поліссі серед чоловіків прийнятим був потиск рук, а добре знайомі жінки при зустрічі цілувалися і обіймалися, говорячи: «Слава Богу». Кожний компонент привітання містить у собі глибокий сенс і вплетений у канву давніх вірувань та світоглядних уявлень українців, співвідносячись з особливостями їхнього національного характеру. В українців воно становить досить складний ритуал, який включає жести,  міміку, фізичні контакти, словесні формули. Традиція вітань на сьогоднішній день є спрощеною, лише в поодиноких селах Київщини збережено традицію вітань.

          1.2. Билини як зразок героїчного епосу України. Билини – народні речитативно-мелодійні епічні пісні соціально-побутового змісту, героїко-патріотичного характеру. Билинні сюжети створені переважно в часи Київської Русі, що складають билини «Київського циклу». Здебільшого билини прославляють подвиги народних героїв-богатирів і своїм сюжетом пов’язані з Києвом та Київщиною, князями Олегом, Володимиром Святославичем. Билини мають реальну історичну основу, прототипами героїв могли бути реальні історичні особистості, сюжети із життя яких протягом тривалого часу обросли надзвичайними дивними рисами. Билини Київського циклу відображають мову носіїв цих сюжетів, тобто народну мову, яка, звісна річ, має свої особливості. На билинні теми згодом почали писатися народні казки та легенди і пісні. Здавна розповсюджувачами билин вважалися  кобзарі, саме вони оспівували відомі сюжети билин від міста до села і передавали знання билин своїм наступникам з покоління в покоління. Сьогодні окремі кобзарі та бандуристи використовують билини як пісенний матеріал для своєї творчості.

           1.3. Літописання Русі-України як зразок давньоукраїнської літератури і мови. Літописи Київської Русі є одним з найпомітніших історико-культурних явищ Середньовіччя. Це важливі пам’ятки мови та літератури, цінні джерела для дослідження слов’янської історії з давніх часів до XVIII століття включно. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини між собою та з іншими народами, тощо. Літописи читалися і переписувались впродовж кількох століть, завдяки чому дійшли до нашого часу. Вони були надбанням не лише давньоруської книжної еліти, а й широкого загалу грамотного населення. Зародженню літописної творчості сприяв ряд чинників: діяльність могутньої Київської держави, відносно високий рівень матеріальної і духовної культури, заснування Київської митрополії, спорудження Софійського собору та ін. Традиція літописання склалася в Києві у X столітті, але згодом поширилася практично на всі райони Русі, їхніми авторами були ченці, ігумени придворних монастирів, представники князівської адміністрації і навіть князі. Практично усі літописи в своїй основі мають спільний київський літописний звід, відомий під назвою «Повість минулих літ», де широко подані історичні явища і події. Величезний фактичний матеріал, чіткість композиції та багатство мови дозволяють вважати цей літопис однією з видатних пам’яток світової культури.

ІІ. Виконавські мистецтва.

          2.1. Українська вишивка як зразок народного декоративного мистецтва. Вишивка – орнаментальне або сюжетне зображення на тканині, шкірі, виконане різними ручними або машинними швами. В Україні налічувалось близько 100 видів і технічних прийомів вишивання (гладь, хрестик, низь, мереження, бігунець, плетіння тощо). Вишивку вживають в українському народному побуті передусім на предметах одягу, в основному на жіночих і чоловічих сорочках. Крім того, вишивки поширені на предметах домашнього вжитку, як наліжники, обруси, наволочки, рушники тощо. Вишивка – скарбниця вірувань, звичаїв, обрядів, духовних прагнень, інтелекту українського народу.

        2.2. Кобзарство – унікальне явище не лише української, а і світової культури. Його носії – кобзарі, українські народні співці і музиканти. Кобзарство своїм корінням сягає часів Київської Русі. Кобзарі були творцями, хранителями і передавачами епічної традиції у формі історичних пісень, дум (мелодійних речитативів змінюваних форм), релігійних піснеспівів, моралізаторських пісень, а також казок та переказів, супроводжуваних грою на кобзі, лірі або бандурі, звідки інша їхня назва – лірники або бандуристи. Значення кобзарів для українського народу можна порівняти зі значенням давньогрецьких поетів у давній Греції, арабських поетів для Арабії, або степових співців-акинів для людей Середньої Азії, Монголії і Казахстану. Сьогодні на Київщині зберігають кобзарські традиції.

         2.3. Виготовлення української лялькимотанки. Лялька-мотанка – українська народна лялька, символ жіночої мудрості, родинний оберіг. Здавен у кожній родині лялька-мотанка виконувала роль оберегу, була символом мудрості, берегинею роду, символом матері-прародительниці та зв’язку між поколіннями, одна із найдревніших іграшок і сакральних (священних) істот нашого народу, якій тисячі й тисячі років. Виготовляючи цей сакральний предмет, жінки вкладали у неї свою енергію, певні думки і побажання. Ляльку-мотанку передавала мати дочці, коли віддавала до іншого роду, а дочка, у свою чергу, своїй дитині. Це ніби ниточка, яка зв’язувала увесь рід. Усі елементи одягу мотанки є символічними: спідниця уособлює землю; сорочка — три часи: минулий, теперішній і майбутній; головний убір — очіпок, стрічка чи хустка — зв’язок із небом. Її виготовляли із різними побажаннями, наділяли різними символічними значеннями. При виготовлені ляльки здавна існували певні правила, обряди та звичаї, які збереглися і до сьогодення, але, нажаль, технологія виготовлення лялькимотанки є під загрозою зникнення. На сьогодні майстрині, які зберегли технологію виготовлення лялькимотанки, проживать у Обухівському районі Київської області у селі Копачів, а також у Києві.

          2.4. Народний іконопис.  Серед великої культурної та духовної спадщини українців чільне місце належить іконопису, в якому втілено душу українського народу, глибину сприйняття християнської віри, силу і мудрість традицій. За часів Київської Русі щораз більше поширюється народний іконопис, в якому з другої половини XVI століття окреслюються самобутні стилістичні особливості та образна система. В іконописі, так само як і в літературних творах чи фольклорі, хоч і опосередковано, порушувалися проблеми суспільного життя. Народний іконопис був виразником національної свідомості народу. Тут у межах канонічної іконографії з’являються паростки сприйняття образу людини з усіма її турботами, сповненої радістю і драматизмом. Характерною рисою народних ікон Київщини була наївна щирість і безпосередність у змалюванні образу. Малярі-самоуки вміли передати у тому чи іншому сюжеті найбільш суттєве і типове без зайвих подробиць.  У наш час технікою народного іконопису володіють лише поодинокі майстри і вона не є в активному вжитку.

ІІІ. Звичаї, обряди, свята.

           3.1. Традиція святкування Івана Купала як зразок української святкової обрядовості. Івана Купала, Купайла – традиційне українське свято, яке відзначали вночі перед Івановим днем. Назва Іван Купала має народно-християнське походження і є слов’янським варіантом імені Іоанн Хреститель. Квінтесенцією свята є очищення з допомогою вогню і води, найдавніша форма магічних дій. Святкування розпочиналося в заздалегідь домовлених місцях, переважно біля річок. Головні атрибути свята – це Купало й Марена, зимове божество, що морить землю стужею, а людину хворобою і голодом. Власне святкування починається з виготовлення опудала головних персонажів свята – Купала і Марени. Обов’язково розкладається велике вогнище, вважається, що воно має велику міфічну силу. Через купальське вогнище стрибають учасники дійства, проходячи таким чином своєрідний ритуал очищення. Також існує повір’я, що зібрані в ніч на Івана Купала чи вранці з «іванівською» росою лікарські рослини мають особливу, надзвичайну силу.

            3.2. Весільні обряди. Весільна обрядовість – це один із найстійкіших та найскладніших компонентів традиційно-побутової культури українців , яскравий показник етнічної ідентичності, воно є формою народного театру. У цій ділянці духовної сфери простежуються пережитки архаїчних уявлень, соціальних і сімейно-шлюбних відносин, що формувалися у різні історичні епохи. Це цілісний, внутрішньо організований системний організм із незмінним структурним ядром, яке приховане за численними динамічними елементами. У Київському Поліссі весільне дійство складалося з таких складових частин: заручини, оглядини, сватання, запросини, дівич-вечір, весілля. У традиційному весіллі обряди поєднувалися з драматичними дійствами, пісенними й розмовними партіями, музикою, ігрищами. Весільні ритуали характеризується не лише стійкістю традицій, але і динамічними процесами, обумовленими багатьма історичними чинниками. Кожен обряд або звичай приховує певне значення, наприклад: викрадення нареченої зазвичай друзями нареченого, і останній повинен або знайти свою суджену, або здійснити викуп нареченої, де викрадення для нареченої є символом прощання з рідною домівкою, догляду в нову сім’ю і новий будинок. Всі обряди супроводжувались традиційними піснями. На сьогоднішній день весільні обряди Київського Полісся втрачають свою значимість, певна обрядовість виконується лише в поодиноких селах та певними сімейними групами.

           3.3. Святкування пострижин як зразок святкової обрядовості. Пострижини — відзначення річниці від дня народження дитини. З літописних джерел ХІІ – ХІІІ століть ми знаємо, що у стародавній Україні-Русі малих княжичів на третьому чи четвертому році життя підстригали. Це був цілий обряд, що проходив ыз великою урочистістю. На цей ювілей обов’язково запрошують хрещених батьків. Посеред хати на долівці простилають вовною догори кожух (як обереговий знак, символ добробуту), садять на нього хлопчика, батько на кожуха кидає трохи грошей, щоб дитина багата й щаслива була. Названий батько вистригає своєму похресникові трохи волосся навхрест. У гуцулів такий обряд називався обтинанням і проводився двічі: через місяць після народження (як знак прилучення дитини до роду) і в рік повноліття, символізуючи перехід підлітка до нового соціального стану. У більш давні часи обтинання виконували сокирою, тепер для цього використовують ножиці. Дівочий різновид пострижин — це обряд заплітання, урочисте плетення навхрест перших кісок. Сьогодні в окремих селах Київщини цей давній обряд зберігається.

IV. Знання і звичаї, що стосуються природи та всесвіту.

           4.1. Народні прикмети щодо погоди. Народні прикмети — це прикмети, які стосуються різних подій і явищ, їх збирали наші предки впродовж тривалого часу, вони допомагають пророкувати найближче майбутнє та застерігають від небезпеки.  Народні прикмети про погоду на протязі століть дбайливо передавалися від одного покоління до іншого, і цей величезний багаж життєвих знань з кожним прожитим століттям невпинно розширювався. Так в народі відомо те, що представники тваринного світу найбільш чутливо ставляться до змін погоди. На сьогоднішній день поведінка домашніх і диких тварин, комах і птахів дозволяє людям передбачати швидку негоду, грозу, бурю і навіть землетрус. Наприклад: ластівки низько літають до дощу, парять високо в небі — до погожого дня. Багато народних прикмет про погоду засновані на поведінці представників світу флори, які чуйно вловлюють будь-які зміни в погодних умовах. Здавна помічено, що практично всі квіти незадовго до сильної негоди, починають виділяти інтенсивний аромат. До сьогоднішнього дня ці цінні знання не втрачають своєї значущості, і продовжують використовуватися на Київщині.

V. Знання і навички, пов’язані з традиційними ремеслами.

           5.1. Гутництво як зразок народного декоративно-прикладного мистецтва і традиційного ремесла. Виготовлення скла і виробів з нього було відоме в Україні понад тисячу років. Значного розвитку на території сучасної України набуло ще за часів Київської Русі. Починаючи з XVI ст. на Поліссі з’явилася значна кількість невеликих підприємств – гут, на яких виробляли скло. Ремісники-склярі виготовляли різноманітні сорти “простого”, зеленого, синього, димчастого скла, а також кришталь, віконне й лампове скло, кухонний посуд, пляшки, вази тощо. Виплавляли скло у спеціальних печах, що мали декілька вогнетривких сосудів – донниць. Деякі вироби розписували олійними фарбами. Гутники найчастіше працювали сімейними колективами, рідко користуючись найманою працею, і робили це головним чином узимку після завершення польових робіт. У XVIII – першій половині XIX ст. поряд із гутами з’являються поміщицькі й магнатські склоробні мануфактури й заводи, на яких працювали здебільшого наймані робітники, нерідко іноземці. Зокрема, під впливом майстрів із Чехії та Богемії поширилася західноєвропейська технологія дуття (богемський кришталь). Склодуви прикрашали свої вироби гутним декором (скляними джгутами, стрічками тощо). Традиції виготовлення художнього скла зберігаються й донині у кількох містах України, зокрема в Києві – Київський завод художнього скла.

         5.2. Ковальство — обробка металів способом гарячого кування. На території України сформувалося ще у давньоруський період. Селяни з великою пошаною і водночас із певною упередженістю ставилися до ковалів як до чарівників-добродіїв, що володіють складним і таємничим мистецтвом перетворення металу на ті чи інші речі. В них бачили захисників від нечистої сили, «ковалів людської долі». Кузня на селі звичайно була місцем зібрання чоловіків, своєрідним клубом. Процес кування відбувався так: коваль розігрівав до червоного кольору шматок металу в горні, де горіло деревне вугілля (горіння підсилювалося роздмухуванням полум’я за допомогою міхів), далі брав кліщами залізо, клав його на ковадло та бив по ньому молотом, падаючи предметові потрібної форми. Часто ковалеві допомагав помічник — звичайно підліток, що виконував обов’язки молотобійця. Викувавши річ, її кидали у корито з водою для загартування. Багатовікові надбання художнього карбування і народного ковальства сьогодні з успіхом використовують у своїй творчості художники-професіонали, яких приваблює своєрідна пластика заліза, його декоративні особливості і технологічні властивості, які дають багаті можливості відтворення художніх композицій. Інтер’єри сучасних адміністративних та громадських споруд прикрашають ковані світильники і настінні бра, декоративні решітки і вази, просторові композиції, виконані сучасними митцями. Відомими майстрами Київщини є Володимир Бєлоконь, ВолодимирДьомін, Олексій і КонстянтинРоготченки.

        Отже, нематеріальна регіональна культурна спадщина Київщини є уособленням як загалькультурних світових цінностей так і віддзеркаленням справді національного духу.

        Дякую за увагу!