27.09.2020

Газета Вишгород

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів

Суспільство починається з дітей

Борис МАТКО, батько дитини, яка ходить до школи «Надія»
ФОТО — автор, спеціально для «Вишгорода»

Діти — це маленькі дорослі, і від того, якими саме вони виростуть, — залежить майбутнє кожного суспільства. Кого і як ми виховуємо у родинах, дитсадках, школах і на наших подвір’ях — того й зустрічаємо потім в крамницях, лікарнях, під’їздах, у транспорті та на вулицях. І це — не завжди приємна особистість.
А все тому, що наше суспільство не призвичаєне до того, що ВСІ ЛЮДИ РІЗНІ. Можна чимало говорити про тоталітарну систему, про «урівнялівку», коли кожного, хто виділявся, агресивно-середнє суспільство відкидало набік (наприклад, після Великої Вітчизняної зібрали всіх калік із великих міст СРСР і вивезли на Соловки, аби не вкидалися у вічі на вулицях, не паплюжили шлях у світле майбутнє).
А можна перерахувати відомих усьому світові науковців, винахідників, творців. От хоча б мотиваційний оратор, меценат, письменник і співак Нік Вуйчич або всесвітньо відомий французький художник-постімпресіоніст Анрі де Тулуз-Лотрек, неперевершений фізик-теоретик Стівен Хокінг або письменник і публіцист Алан Маршалл. Вони не замикалися від суспільства, а стали його лідерами, взірцями того, чого може досягти людина, про яку кажуть: «з обмеженими можливостями».
Яскраві приклади — зовсім поряд. Юрія Тихого з глухого спектру аутизму витягли до синдрому Аспергера. Сьогодні 32-річний киянин — кандидат математичних наук, активний громадський діяч — консультант щодо проблем аутизму і шляхів їх вирішення. Дмитро Манашок, випускник школи «Надія» (ДЦП), із червоним дипломом закінчив університет «Україна», працює над кандидатською дисертацією з психології.
У сучасному українському суспільстві, починаючи з найменшого віку, дітей розподіляють за розумовими та фізичними здібностями — так легше їх навчати, вкладати у їхні голівки певні навички і знання: хто до точних наук схильний, хто до мистецтва, хто до спорту… І ростуть наші діти, наче у різних світах: кожен — у своєму оточенні. Я часто замислююсь, чи потрібні знання, що формують успішних, цілеспрямованих і… таких, що не зупиняються ні біля кошеняти-безхатченка, ні біля дідуся, що тягне сходами «кравчучку», не знаходять часу для дзвінка другу (бо не став заможним або відомим), чи для листа стареньким батькам, яких показувати успішним колегам не престижно.
У розвинених країнах про це теж уже почали розмірковувати. Тому в загальних дошкільних і шкільних навчальних закладах навчаються діти різних рівнів і потреб — і так змалечку суспільство формує толерантність і готовність допомогти, з одного боку, та відсутність второсортності, меншовартості, перспективи нормального розвитку особистості — з іншого.
Що ж у нас? Спасибі, що останнім часом почали спуски і підйоми робити на тротуарах — для зручності дитячих возиків та інвалідних колясок. Пандуси з’явилися — не лише на сходах у лікарні, а й у адмінбудинку, Червоному Хресті, Пенсійному фонді.
А от чи приймають дітей з особливими потребами у ДНЗ і ЗОШ району ПОВСЮДНО — питання риторичне. Спасибі, є районна спеціальна школа «Надія», що давно вже виросла із свого приміщення (частина дитсадка «Золотий ключик»).
Знаєте, скільки у нас тільки дітей-аутистів (що уникають спілкування, занурюються у власний світ — ред.)? І?х біля двохсот у Вишгороді (це ті, хто звернувся по допомогу до лікарів), 100 — із групою інвалідності, ще стільки — без. А ще — дуже багато тих, хто просто сидить удома!
Інтелект «особливих діток», за статистикою, — нормальний, відсоток геніїв такий же, як і серед «звичайних дітей», та відсутність бажання пристосуватися до суспільства і неготовність суспільства прийняти до себе «не таку, як усі» дитину — серйозна проблема. Між тим, якщо з «не такою, як усі» дитиною займатися, індивідуально чи в групі, — результати приголомшливі: знаю кількох, що після таких занять навчаються в звичайній школі та нормально спілкуються.
Є дітки з фізичними чи навіть із розумовими обмеженнями, які надвичайно талановиті у музиці, мистецтві, добрі, приязні, готові бути найкращими у світі соціальними працівниками, допомагати іншим. Та де ж їм розвивати свої здібності змалечку, коли формується людина? Спеціального дитсадка немає, в загальні — не беруть.
У цьому році обговорювався проект нової будівлі для школи «Надія» — на базі теплопункту у дворі багатоповерхівок на вул. Н. Шолуденка. Знайшлося кілька «доброзичливців», які налаштували мешканців — і на громадських слуханнях жителі виступили категорично проти: це, мовляв, їхня прибудинкова територія, де мало місця навіть для паркування чисельних автівок. Навіть запропонували присутнім на громадських слуханнях депутатам поставити спеціальну школу на своїх подвір’ях або зробити її на місці недобудованої бані — там і земля, і будівля комунальні.
Дуже схоже, що таким самовпевненим особам, які видають себе за «глас народу», позакладало: вони не чують і не бачать нікого, крім себе, та крім своїх забаганок. Така собі «Бабя Яга — проти». Не цікавляться міськими програмами, роботою депутата на окрузі, будь-який конструктив, зміни у місті сприймають «у штики»: мовляв, моя хата скраю, тож поки що нікого не чіпаю. Цікаво, якби у них була дитина з особливими потребами, чи були б вони такими ж категоричними? Це ж яку треба мати невихованість, махровий егоїзм, загрублу душу, зневагу до людей, обмеженість, пиху і зарозумілість, аби ставитися до маленьких людей із особливими потребами, немов до прокажених у лепрозорії?!
Хочу нагадати, що гармонія в суспільстві, його розвиток і самодостатність залежить від толерантних відносин до РІЗНИХ людей — тоді суспільство неагресивне, сприятливе, в ньому комфортніше жити, працювати, відпочивати, спілкуватися. Так, міські соціальні і районна пограма «Турбота» — це турбота міської та районної громад насамперед про власний нормальний розвиток. Недавній благодійний ярмарок для школи «Надія» показав, що у нас чимало друзів. Але це — акція, а потрібна систематична робота — зокрема, просвітянська, щоби до особливих діток не ставилися з острахом. Прошу міських і районних депутатів обговорити це з батьками особливих дітей.
Сьогодні готують міські та районні програми на наступний рік, я прочитав у газеті «Вишгород», що діючі міські школи планують добудовувати — і вже складають бюджети на проекти і саме будівництво. Гадаю, слушним буде подбати і про школу «Надія» — це може бути перший поверх у прибудові до гімназії «Інтелект» чи до ДНЗ «Ластівка»/ЗОШ № 1: там, на рівній площині, можна зробити зручні під’їзди, пандуси. Діти могли би проводити спільні заходи в актовій залі та бачити, які в «Надії» учні — талановиті, доброзичливі, розумні, чого вони вже досягли і ще можуть досягти.
Батьки «особливих діток» уже стільки років добиваються, щоб у «Надії» була повноцінна підготовча дошкільна та шкільна групи — систематичні заняття, що готують до навчання у школі, та виконання домашніх завдань після уроків групи подовженого дня: для цього є досвідчені педагоги і відповідні програми. В цьому році ми нарешті отримали розуміння зі сторони міської та районної влади, вже є можливість (батькам) контролювати та впливати на навчальний процес (тому що батьки особливих дітей знають про своїх синів і дочок набагато більше, ніж медпрацівники). Батьки учнів «Надія» сформували шкільний батьківський комітет. Разом із керівництвом районного відділу освіти та вчителями — організували шкільну та педагогічну ради, в яку увійшли волонтери, медики, такі відомі усім вишгородці, як учасник АТО, лікар-хірург Василь Яковенко та дружина Героя України Анастасія Шуба.
Проблемами спеціальної школи «Надія» постійно опікуються заступник голови Вишгородської РДА Марина Мельник, начальник районного відділу освіти Тетяна Фороща та Олексій Момот — як міський голова та, в першу чергу, як житель міста і батько. Вчителі готові йти на підвищення кваліфікації, щоб надавати більш якісну та професійну турботу-навчання нашим дітям. Разом ми зможемо зробити так, аби 1-го вересня наступного року в школу «Надія» прийшли нові дітки — і їх прийняли, тому що в школі є місця. Звертаюсь до всіх небайдужих вишгородців. Давайте підтримаємо батьків та владу у цьому напрямку!

Аутизм — це розлад комунікативного спектру! Та ці діти — ІМПАТИ (люди, які одразу відчувають і переймають настрій і відчуття того, з ким спілкуються). Тому з ними обов’язково треба спілкуватися — відповідально, з душею, щоб не почувалися вони самотніми. Саме спілкування — щире, відверте, доброзичливе, — найперша сходинка до їхньої успішної адаптації в суспільстві, саме через спілкування вони отримують цю можливість.
Спілкування з особливими дітками має неабияке значення і для нас, дорослих і дітей, привчає не закриватися у своєму окремому світі, вийти з нього, хоч інколи! Стати краще, хоч на мить!

Марина МЕЛЬНИК, заступник голови Вишгородської райдержадміністрації, Олексій МОМОТ, Вишгородський міський голова: «Школа «Надія» — це дуже важливе питання, яке потребує вирішення і нашої уваги».

Готуватись до змін

Тетяна ФОРОЩА, начальник відділу освіти Вишгородської РДА

Інформую тих, хто ще не знає: урядовий портал опублікував Постанову Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2016 р. № 753, якою, зокрема, доповнено Постанову КМУ від 23.04.2003 р. № 585:
«3. Припинити набір учнів до підготовчих та перших класів спеціальних загальноосвітніх шкіл (шкіл-інтернатів) для дітей із затримкою психічного розвитку з 1 вересня 2017 р., забезпечивши умови для навчання дітей із затримкою психічного розвитку в спеціальних або інклюзивних класах загальноосвітніх навчальних закладів.
4. Рекомендувати органам місцевого самоврядування перетворити до 2022 року існуючі спеціальні загальноосвітні школи (школи-інтернати) для дітей із затримкою психічного розвитку в інші типи навчальних закладів системи освіти».
Уряд прийняв рішення щодо забезпечення умов для навчання дітей з особливими освітніми потребами у спеціальних або інклюзивних класах загальноосвітніх навчальних закладів та припинення з 1 вересня 2017 року набору учнів до підготовчих та перших класів спеціальних шкіл (шкіл-інтернатів). Постановою передбачається, що вже до 2022 року всі українські діти, які навчаються в спеціальних школах (школах-інтернатах) для дітей із затримкою психічного розвитку (ЗПР), поступово перейдуть на навчання до загальноосвітніх навчальних закладів. Перед тим, як перейти на навчання в загальноосвітні заклади, ці діти навчатимуться у спеціальних підготовчих класах, а вже потім перейдуть у спеціальні та інклюзивні класи загальноосвітніх навчальних закладів, де розвиватимуться поряд зі звичайними дітьми.
Це рішення має забезпечити рівний доступ до якісної освіти дітям з особливими освітніми потребами, сприяти їхньому успішному навчанню, розвитку та соціалізації. Організація навчання цих дітей у загальноосвітніх школах здійснюватиметься з урахуванням їх індивідуальних особливостей та на основі особистісно-орієнтованих методів навчання.
До будь-яких змін треба ретельно підготуватися. І підготовка ця розпочалася не сьогодні і не вчора. У 10 школах Вишгородського району Правого і Лівого берега вже понад чотири роки запроваджене інклюзивне навчання — у 19 класах загальноосвітніх шкіл навчаються 26 діток з особливими потребами. Зокрема, у Вишгородській ЗОШ № 1 — три інклюзивні класи (3-ий, 4-ий, 5-ий), у яких з гарними результатами навчаються четверо особливих діток (аутизм, ЗПР, ЛРВ).
П’ятий рік поспіль питанням інклюзивної освіти активно займається завідуюча районної психолого-медико-педагогічної консультації (ПМПК) Жанна Кондратюк. На Лівому березі такі класи є у Лебедівській, Нижчедубечанській і Жукинській ЗОШ І-ІІІ ст., на Правому — у Старопетрівській, Лютізькій, Димерській, Литвинівській ЗОШ І-ІІІ ст., Синяківській ЗОШ І-ІІ ст., Димерській гімназії. Щороку кількість особливих дітей, які навчаються у звичайних школах, збільшується.
Департамент освіти і науки Київської облдержадміністрації постійно організовує семінари, тренінги, презентації. На одній із презентацій ми дізналися про успішний досвід столичної школи.
ЗОШ І-ІІІ ст. № 168 (Оболонь) близько 10 років запроваджує програму інклюзивної освіти. Спочатку батьки здорових дітей були категорично проти. Психологам довелось чимало попрацювати з батьками — як тих, хто вже навчався у цій школі, так і особливих діток, які вперше переступили поріг звичайного навчального закладу.
За нормами, в інклюзивному класі має бути не більше 20 дітей, але на практиці – не більше 15, з них — до трьох особливих дітей. Та сьогодні батьки нормотипових дітей у 168-ій київській школі просять, аби їхні діти навчалися із особливими дітками. І цьому є вагома причина.
В інклюзивних класах працюють асистенти вчителів, приділяється особлива увага УСІМ учням. У школі є ЛФК-кабінети, створені умови для додаткового фізичного розвитку – й УСІ діти менше стали хворіти (грипом, ОРВІ тощо). Звичайні учні геть усі – волонтери, вважають за честь гарною поведінкою та навчанням заслужити, аби під час перерви возити інвалідну коляску чи попід руки вести однокласника до їдальні, спортзалу. Діти з різними потребами знаходять спільну мову, дружать, спілкуються.
Починалося з непорозумінь, а сьогодні цей оболонський інклюзивний навчальний заклад — школа мрії із гаслом: «Школа творчості для вчителів, школа спокою для батьків, школа радості для дітей». Обласний департамент організовує розповсюдження такого досвіду. Кожна школа має свою родзинку (французька, спорт, патріотичне виховання), а київська 168-ма – інклюзивне навчання дітей із особливими потребами поруч із здоровими.
Ставлення на Вишгородщині до дітей з особливими потребами ще потребує вдосконалення. Так, на часі — угода про співпрацю із 168-мою школою: наочний взірець найкраще за будь-які методики змушує по-іншому сприймати деякі речі.
Хоча із фахівцями ситуація дуже важка. Бракує психологів, дефектологів — це хвороба усього району, навіть до такої перспективної школи, як «Сузір’я», не можна знайти. Київ – поруч, там кращі умови, кращі зарплати — і наші педагогічні кадри витікають, як пісок крізь пальці.
По селах бракує вчителів у звичайних школах. Батьки нині дуже вимогливі, а де наберемо ще й фахівців зі спеціальною освітою? Відсутність житла і низька зарплата — основні причини, чому випускники педагогічних вишів не йдуть працювати до шкіл.
Інша сторона проблеми. У європейських країнах батьками дітей з особливими потребами опікуються психологи. У нас же — вони ображені на весь світ, часто замикаються, агресивно налаштовані до всіх нормотипових.
Тому приємно вражає готовність батьків учнів школи «Надія» обстоювати інтереси особливих дітей. З чого ми можемо почати вже зараз? По-перше, треба готувати батьків особливих дітей — навіть попри те, що для цього бракує фахівців, приміщення, матеріально-технічної бази та кваліфікованих спеціалістів.
По-друге — дуже необхідні приміщення, для школи «Надія» зокрема (там діти мають довчитися, поки не переобладнають загальноосвітню систему по-новому). Підтримую пропозицію Бориса Матка — збудувати спільне приміщення для початкової школи по м. Вишгороду, зокрема і для класів інклюзивної освіти та спеціальних.
По-третє, дуже необхідна програма безпеки на рівні міста і району. Кошти на відеоспостереження, виділені одноразово чи за кілька разів, — у навчальних закладах, на вулицях і перехрестях, у скверах, на стадіонах і дитячих майданчиках — це убезпечить і дітей, і дорослих — звичайних і з особливими потребами.
До речі, про ці та інші проблеми ішлося на районній науково-практичній конференції «Особливості організації навчання дітей з особливими освітніми потребами в умовах загальноосвітніх навчальних закладів», серед 59 учасників якої представники дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладів (вчителі, асистенти вчителя, практичні психологи, соціальні педагоги, дефектологи), медпрацівники, представники державних та місцевих владних структур. Загальний висновок: разом із створенням необхідних умов у школі для дітей з особливими потребами необхідно змінювати стереотипи у свідомості батьків і вчителів/вихователів дошкільних та позашкільних навчальних закладів, аби вони сприймали, що поруч із звичайними дітьми навчатимуться діти з особливими потребами.

 

Алла, бабуся особливої онучки: «Вважаю, що наше суспільство ще не готове до такого співіснування. В школі над моєю онучкою будуть сміятися жорстокі діти, та й дорослі, вчителі, не розуміють і не люблять таких дітей. Рідним особливих діток було би спокійніше, аби вони навчалися у спеціальному дитсадку та спеціальній школі — бажано, щоби обидві будівлі були на одному огородженому подвір’ї та із спеціальними тренажерами»
Світлана, багатодітна мати: «А я не хочу, аби поруч із моєю дитиною була особлива. Вже маю досвід старшого сина — за однією партою з ним сиділа така дитина і дуже заважала йому на уроках»
Вікторія, вчитель початкової школи з 6-річним стажем: «Я проти того, щоб у моєму класі знаходився асистент вчителя»
Вчителі (різновікові): «Ми не хочемо, щоб ці діти сиділи в нас у класі – неможливо працювати. Нехай ідуть на індивідуальне навчання або в школу «Надія»
Тетяна, вчитель початкових класів: «Усі діти — однакові й усі — особливі.
Та от що робити з тими, хто втікає навмисно з уроків, прогулює, грубіянить та ображає не лише дітей, а й учителя, обпльовують стелі, відкривають ногами двері, в їдальні кидаються пиріжками та обливаються компотом, у туалетній кімнаті потрапляють не в унітаз, а на підлогу та роблять багато чого іншого. Куди тільки їхні батьки дивляться?
Взагалі-то батьки таких «нормальних» дітей якраз і проти, щоб у класі були діти певної категорії – особливі. А їхні так звані «здорові діти» — не особливі?»
Орест, глибоко віруючий християнин: «Коли віриш у Бога, все можна здолати. Ми дружимо із родиною, де синочок-аутист. Вже багато років. І сприймаємо його нарівні із нашими дітьми. Вони ж у нас усі — із різними характерами, тож враховуємо ще й його особливості — от і все!»
Вчитель із 25-річним стажем: «Для роботи з різноособистісним класом необхідні спеціальні методики, цьому треба навчати. Обов’язково має бути помічник — аби вчитель не відволікався від процесу викладання. Інакше — це завелике навантаження на предметних викладачів у середній і старшій школі та на класного керівника — у початковій»
Батьки особливої дитини: «Соціалізація має проходити не в один етап. Інклюзивне навчання у загальноосвітніх щколах — чудова ідея, та у Вишгороді, вважаємо, середні навчальні заклади до цього не готові: немає окремих приміщень, педагогів із спеціальною освітою, що володіють спеціальними методиками (вчитель і асистент), психологів, які б працювали з батьками і дітьми, корекційних педагогів, логопедів, медпрацівників, які знайомі з проблемами особливих дітей (незасвоєння певних продуктів, особливості фізичного і психічного розвитку тощо).
Тому вважаємо, що ОКРЕМЕ ПРИМІЩЕННЯ ТА ОКРЕМА ТЕРИТОРІЯ спеціальній школі «Надія» — ВКРАЙ ПОТРІБНІ. Дітей з особливими потребами ТРЕБА ГОТУВАТИ до навчання в інклюзивних класах загальноосвітніх шкіл – тільки тоді вони будуть успішно адаптуватися до суспільства.
І педагогів із загальноосвітніх шкіл (разом із адміністраціями) ОБОВ’ЯЗКОВО треба готувати — постійно проводити відповідні навчання і тренінги — для правильної організації інклюзивного навчання».
Марина КОЧЕЛІСОВА, голова Батьківського віче району: «Конструктивне, налаштоване на співпрацю спілкування батьків, педагогів і влади змінюють наше суспільство. І правильний початок — з нових форм спілкування дітей. Гадаю, Вишгород міг би стати пілотним проектом інклюзивного навчання — за умови підтримки держави та місцевого самоврядування».

Image02

Image03

Image04

Image05

Image06

Image07

Image08

Image09

Image10

Image11

Image12

Image13

Image01