Сага про довге життя

Моїй мамі виповнилося 85 років (написано 06.10.2011 — ред.). Вона пережила своїх сестру, брата і тепер — старша з нашого роду, гід­на поваги мудра жінка, що має довге непросте життя. Рідні і друзі, що зі­бралися в її день народження у нас вдома, ловили кожне слово з роз­повіді про те, як воно було… А мама сиділа щаслива — від УВАГИ до неї. Згадати ж було що.

Марина КОЧЕЛІСОВА

Все її життя пов’язане з Україною, куди 150 років тому приїхали з Росії предки-старовіри — тікали від утисків. Поселилися на квітучому Поділлі. Важко працювали, ділили прибутки залежно від особистого внеску в загальний труд. А що не пили, не палили, не крали, здо­бували освіту й ощадливо витрачали за­роблене, то мали і в домі, і на городі, ще й реманент виписували з-за кордону.

На військовий призов їздили на «іс­торичну батьківщину». Потроху входи­ли в ритм українського життя, звичаїв, мови. Одруження влили в кров велико­росів українську, польську, німецьку, татарську й чуваську складові (в онуків і правнуків уже є вкраплення грузинської, румунської…) Зберігали кожен своє та з повагою ставилися до куль­тури і традицій інших. На все була при­мовка: «Дай, Боже, здоров’я».

Мої бабуся і дідусь до весілля були знайомі років із сім. Василь, що вже за­кінчив лісову школу та побував на фрон­тах Першої світової, дочекався Ольжиного повноліття (навчання в гімназії перервали війна та революція). Вони побралися і виїхали до місця служби чо­ловіка.

Переїздити доводилося не раз — лі­сова справа потребувала рук у різних частинах України. Жили поряд із людь­ми різних національностей і віри: то польський куток в українському селі, то сусідня єврейська школа давала кон­церт у російській семирічці.

За п’ять років подружнього життя вже мали троє дітей, моя мама — най­менша. Вона згадує, що родина була дружна, у кожного свої обов’язки, а любов і повага між батьками така, що не те, що сварки — кривого слова за 22 роки подружжя не вимовили.

Життя ж було нелегким. До школи діти ходили купкою по п’ятеро-семеро

—   голод, поодинці боялися. Йшли че­рез ліс, п’ять-сім кілометрів в один бік, по снігу й болоту. Чоботи та черевики із свинячої шкіри пропускали воду, тож до школи приходили з мокрими нога­ми, сушили онучі й шкарпетки на грубці, потім сиділи на уроках у напіввогкому взутті — не дивно, що тепер ниють ноги «на погоду».

Родина була освічена, читали книж­ки кількома мовами (деякі з дореволю­ційними «ятями» закопали в землю, щоб не побачили ретиві «акти­вісти»). Грали на музичних інструмен­тах, малювали аквареллю й олією, ви­шивали. Щоправда, мало що залишилося — у важкі роки витвори власних рук про­давали, аби купити хліба.

Старших дуже поважали — до діду­ся і бабусі ставилися ніжно, з любов’ю. Прикладом були батьки. Погані слова чи звички, які діти приносили з вулиці додому, батьки стримано відсували: «Ми ж так не кажемо», «Хочеш цигарку випалити? Будь ласка, кури, тільки ж добре затягуйся». Брат раз «в охотку» затягнувся — і вже ні війна, ні повоєнні тяготи не змусили його покуматися з цигарками.

Він одружився рано, в окупації, яку родина зустріла у Прохорівці під Каневом (там, де маєток Максимовичів, де бували Шевченко і Гоголь). Вивозили бі­женців з Києва, а самі виїхати не встигли.

Сестра-комсомолка — на фронті. Аж коли дізналися, що частина потрапила у полон. Два роки дівчині довелося ви­нести у концтаборі в Дарниці, потім — робота на шахтах. Родина (батьки, син і менша дочка — моя мама) про неї ні­чого не змогли довідатися, бо до села увійшли німці.

Окупанти спочатку загравали з «ту­більцями». Віддавали радянських по­лонених з Київського «котла» місцевим, якщо люди «пізнавали» родичів. Поно­вили роботу в лісництві, колгоспі, на­вчання у школі. Ідеологічна метода була схожа: школярам доводилося замальо­вувати портрети — ні, не Косіора чи Постишева! — самого Сталіна, якого називали його людожером, а діти аж зіщулювалися від страху. З широко розкритими очима слухали виступи на­ціоналістичного напрямку з вуст шанов­них учителів.

Завітав якось до сільради «гітлерюгенд». Мама ховалася, бо була «арій­ської» зовнішності, а таких дітей забирали. Молодь почали відправляти на роботу в Німеччину. Першого разу пощастило — лікар-німець знай­шов у неї хворобу серця. Вдруге вже не дивилися на вади здоров’я, довелося тікати.

Будинок уцілів, чужоземний солдат сказав: «Я — чех» і запалив клуню. Та визволення не принесло полегшення родині. Під час відступу німці застрели­ли бабусиного брата, і коли його везли ховати — снаряд розірвав на шматки мого дідуся, поранив бабусю. Мама — напівголодний підліток — доглядала її в окопі.

Що було потім? Повоєнний голод, поїздки в Західну Україну по хліб… Не знали, чи повернуться, бо по дорозі гра­бували. За навчання в старших класах школи і на перших курсах інституту до­водилося платити. І все ж уперто вчили­ся, хай не зовсім там, де хотілося і куди не взяли (були в окупації — зрадники!).

А післявоєнний Київ згадується не тільки смаком морозива (найдоступні­ші ласощі), а й духовими оркестрами на Володимирській гірці. Мама й дотепер любить спів труби.

Працювала в меліоративних експе­диціях, у проектних конторах. Особисте життя не склалося — наречені загинули на війні, а нечисленні повоєнні хлопці ходили королями та міняли одну родину на іншу. Дівчина, вихована в ідеальній сім’ї, такого не сприймала: от і довелося піднімати доньку самій — від аліментів відмовилась.

Руки у моєї мами рівно на долоню довші, ніж у мене, — витягнулись від ро­боти. А відпочинок був не на морі — на городі чи в лісі. Все — для рідних: дочки, онуків, сестриної та братової «порослі», які є частиною нашого життя.

До лісу й усього, що у ньому рос­те і живе, — ставлення особливе. Той останній, що дітьми саджали разом із батьком-лісничим, вже давно верхівка­ми зачіпає небо — сосни вросли корін­ням у піски, навколо них рясно зароди­лись гриби та ягоди.

Гуляли ми в ньому давно. Мама кіль­ка років не виходить з дому. Її ліс і сад

—  виноград на балконі, який виплекала власноруч. Та розум має ясний, чітко ви­значає головне у будь-якій інформації, а коментарі до побаченого по телевізору «видає» такі точні, що я часом дивуюсь — не гірше за відомих політологів.

Живи довго і без недуг, матусю!