СВЯТО СПОГАДІВ

Марина КОЧЕЛІСОВА

(написано років з 10 тому, чимало — актуально дотепер)

Поколінню, що на своїх плечах винесло кілька воєн

і до останнього подиху любило свою землю, — присвячується

Вони сидять на сонечку, заплющивши очі. Помережані зморшками обличчя шукають теплих променів. Вузлуваті руки складені на колінах.
Про що вони думають? А чи не все одно! Нам ніколи, ми пробігаємо повз них і відзначаємо тільки енергійних дідусів та бабусь із прапорами у руках. Це ж треба — стільки запалу, стільки емоцій! Чи їм нема чого робити?
А їм нема чого робити в нашому сьогоденні. Найкращі їхні роки пов’язані з війною. Це для нас жах, кров, голод, розруха, порушення святого закону «НЕ УБИЙ!». А для них той жах, кров, голод, розруха — це їхня юність, у якій були і усмішки, і незабутній вальс на післявоєнний Новий рік (єдині святкові черевики на всю сім’ю!), і кохані очі під гілкою яблуні з розкішним білим цвітом.
Вони не хочуть ділитися своїм минулим ні з ким. Вони переможці, бо вижили у страшній війні (хто й — у повоєнному таборі) і ще дотепер пам’ятають щастя повернення додому, свої мрії — ні, непохитну впевненість у щасливому майбутньому.
Як вони вірили! Все, все буде в їхньому житті. Аби не було війни!.. Війни не було, було життя. Різне. Щасливе й не дуже, подекуди страшне, навіть мерзенне. Та вони відкидали негатив, як непотріб: ми ж живемо у могутній країні, ось-ось, ще трошки — і стане краще. Нічого, ми витримаємо і нестатки, і черги, і тисняву в комуналках. Хай не нам, а дітям (онукам) нашим житиметься краще. Аби не було війни.
Діти побували в Чехії, онуки — в Афганістані. Хтось не повернувся. Ну що ж, святий обов’язок солдата перед Батьківщиною — допомога іншим народам будувати світле майбутнє. Таке, про яке ми стільки років мріяли самі. Наша мрія була така гарна, так хотілося поділитися нею з іншими. А нам багато не треба, бо є вже й хліб і до хліба, а щодо іншого… Аби не було війни.
І щороку ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ у страшній війні — Великій Вітчизняній — відзначали усією сім’єю як СВЯТО ЖИТТЯ. Вижили, маємо дітей, онуків, кому пощастило — й правнуків. Усі вчаться, працюють, їздять за профспілковими путівками по СРСР, а те, що закордон не для всіх, то нащо він нам? Країна ж яка: все життя можна подорожувати — і не стомишся.
Що? Сусідчина Люда вийшла заміж у Данію і живе краще за нас? Та вона ж потерпає від туги! Хто кидає рідну землю, той — зрадник, і не і кажіть мені нічого! А ви читали, які заворушення у тих «демократичних» країнах?.. Спортсмени залишилися? І чого їм не вистачало? Он я два роки стояв у черзі на меблі, а в них же все було. Війни вони не бачили, горя людського. Головне, дітки, щоб не було війни.
Війна ішла. Вона відбувалася в наших душах. Бо чим іще можна пояснити розпад великої країни? Успіхами в роботі ЦРУ? А хіба радянська розвідка була слабша, відповідальні особи дурніші, а керівні й інші органи гірші за американські? Та нізащо не повіримо! Просто один запроданець злигався з недоумками — та й… Ой, як сутужно тепер жити! Після війни було легше…
І вже не слухають тих, хто повторює: «Аби не було війни». Після війни було легше, бо в молодихусе життя — попереду. А зараз? Кому потрібні старі, якщо молоді й здорові їдуть на заробітки по всьому світу?

І виходять з ціпками юні душею романтики під РІЗНИМИ прапорами. Вони — незалежно від прапора — не хочуть чути інших. Вони щирі у своїй упередженості: ми, тільки ми захищали Батьківщину, ми, тільки ми перемогли. І нікому не дозволимо чіпати нашу святу ПЕРЕМОГУ!

Вони сидять біля телевізорів і СЛУХАЮТЬ старі фільми (бо очі втомилися від життя і не хочуть бачити того, що робиться навкруги). Вони притулилися дорадіоприймачів і всотують у себе пісні воєнних років, спогади тих, хто вижив, сприймають їх як солодку казку молодості.

Гримають на онуків, які перемикають програми (ой, діду, знову про війну!) І не хочуть знати, що сучасні діти ту війну вчать як Другу світову, що вони теж плакали, дивлячись «Піаніста» і «Врятувати рядового Райана». І не хочуть нічого поганого чути (особливо від своїх ровесників) про ту країну, в якій пройшла їхня молодість і де вони були такі красиві й сильні.
Війна йде. В далеких і близьких країнах. Вона ледве не розпалила багаття посеред громадянського, дякувати Богу, — протистояння на минулих виборах: одна, і досить значна, частина країни не захотіла почути іншої частини. Коли ми навчимося слухати співрозмовника, чути не тільки свій голос? Коли ми зуміємо ПРОЩАТИ (он сусіда Росія влаштовує ж спільний концерт із Німеччиною на 9 Травня), не накопичувати образ, любити своє і поважати чуже (як воно поруч і ми в і ньому живемо, то, надійсь, воно не таке вже й і чуже)? Може, це і буде справжньою ПЕРЕМОГОЮ ДОБРА над злом?..

Вони сидять на сонечку, заплющивши очі. Помережані зморшками обличчя шукають теплих променів. Вузлуваті руки складені на колінах. Аби не було війни.