Марина КОЧЕЛІСОВА
ФОТО – родинний архів Неоніли БОЛДЕНКОВОЇ
А в небе голубом горит одна звезда.
Она твоя, о, ангел мой, она твоя всегда.
Кто любит, тот любим, кто светел, тот и свят,
Пускай ведет звезда тебя дорогой в дивный сад…
Наша родина осиротіла. Сьомого серпня померла моя мама, Неоніла Василівна, спадкова довгожителька, що двох місяців не дотягла до 90 років. Їй ще «пощастило», бо старші сестра і брат, які працювали на відповідальних посадах, пішли в найкращий із світів набагато раніше — у 73.
Все життя вона трудилася, на лавочці перед будинком із сусідами не сиділа, не пліткувала та не лихословила, влучним гумором припиняла дурноверхі політичні «дебати», лаятися «по-парламентськи» не вміла, поводилася завжди стримано — виховання було негучним і гідним, та й і ніколи було: мама все життя працювала інженером-гідротехніком (у проектних конторах і в полі — на Півдні України: під час академвідпустки треба було заробити на навчання в інституті), підробляла кресленнями, вела немудре сімейне господарство на копійки, перелицьовувала одяг, обробляла город, робила заготовки на зиму, плела шкарпетки онукам, власноруч вирощеною полуницею піднімала з лікарняного ліжка хворого племінника, доглядала за сестрою.
Людина вона була витонченого смаку — із ретельно дібраних шматочків пряжі виплітала шедеври, а що вже мереживо чи вишивка!.. У багатьох наших знайомих залишилися її роботи, котрі вона подарувала, — залишилося тепло її рук і серця.
Мама дуже любила духовий оркестр — і на передостанній (її 89-ий) день народження багаторічний керівник міського оркестру-студії «Водограй» Ярослав Глєбович зробив музичний подарунок учасниці війни 1926 р. нар.: маленька частинка оркестру прийшла до нас додому та потішила маму мелодіями її молодості. Діти, розчулені її реакцією на таку з боку юних музикантів увагу, та їхній «диригент» Лєрочка дякували за новий для них досвід — дарувати людям радість на дому. А мама лукаво питала мене: «А що ти для мене готуєш на наступний день народження?» Я віджартовувалася: «Ансамбль пісні і танцю — під вікном, бо в нашій кімнатці і п’ятеро з оркестру не вмістилися».
Останні 10 років вона тяжко хворіла, сім — не виходила з хати, понад чотири — не піднімалася з ліжка. Дві голодовки, втрата близьких під час війни, нестерпно важка робота висотали її тіло, та не зачепили розум і душу. Лише останні дві доби Бог змилувався — і відібрав свідомість.
Мама завжди чекала газети і найперше запитувала: «Добрі новини є?» Вона стомилася від постійного негативу, передивлялася в основному канали «про природу», та все ж не цуралась новин, які докладно мені переповідала, додаючи аналітику, котрій позаздрили б найавторитетніші політологи.
Тепер я — старша у родині, у мене троє дітей: дочка, син і газета «Вишгород». І писатиму добрі новини вже для інших мам.
