Ольга ДЯЧЕНКО
ФОТО — архів автора, спеціально для «Вишгорода»
Майже тридцять літ поспіль наприкінці червня злітаються у Циблі Переяслав-Хмельницького району з усіх усюд вигнанці-зарубенчани. Від квітучих садів і споришевих стежинок дитинства нині відділяє холодна Дніпрова хвиля. Тільки крізь літнє марево сумно забрела у воду Зарубина (Батурина) гора.
Колись перед нею вдалині стелилися запашні луки із дзеркальцями озерець у калинових вінках. Статечні дуби могутніми кронами спиняли палючі вітри і в прохолодній тіні давали прихисток втомленим подорожнім, численному птаству і різній звірині.
Виконання примарних планів бездумних тодішніх керівників щодо будівництва ГЕС знищили природну красу Подніпров’я, зігнали з насиджених місць мільйони безкрилих птахів. Канівське море припинило існування багатьох сіл.
Зарубенці у дніпровській долині купалися у зелені садів, медові левади гуділи бджолами, пахуче різнотрав’я п’янило цілющими ароматами. Недаремно у селі було багато довгожителів.
Вимушене переселення вирвало їх із корінням, життєдайне джерело ураз пересохло для більшості старожилів. Навіть на древньому кладовищі на високій горі ревні виконавці вказівок зверху бульдозером поглумилися над кістками предків. Щоб і сліду не залишилося від історичного поселення. Адже ще в ІХ столітті тут існувало місто Заруб, залишки якого тривалий час досліджували археологи. Через Дніпро був збудований міст, палі якого влітку визирали з води.
Звідси походить назва періоду заселення Подніпров’я — зарубинецька культура. Цьогорічний «Український народний календар» сторіночку присвятив саме історії нашого села. Там досі є залишки древніх валів, певно, ще з Київської Русі.
Крутими пагорбами і стрімкими яругами протягом століть перейшло і назавжди зникло безліч ворогів. Село знищували, палили, стирали з лиця землі, а воно знову відроджувалося. Тільки доленосна жовтнева зоря скотилася, на біду, на голови зарубенчан.
Зазнали господарі землі принад колективізації, голод змусив шукати щастя навіть у Сибіру. Побував там і мій дідусь, що мав гарне господарство, яке відібрали, і дев’ятеро дітей. Та повернувся на рідну землю.
Горе вернулося за ним. Посланець із району під час жнив, коли в селі були тільки діти і немічні старі, за невиконання плану зернозаготівлі підпалив хати. Довелося ліпити сякі-такі у низині. Чутка про Канівську ГЕС багато літ стримувала будь-яке будівництво. Найстаріші жителі пропонували перенести село на рідні гори, та до них ніхто не прислухався.
Більшість зарубенчан оселилися у Циблях на в’юнищанських піщаних пагорбах. Тільки працьовиті і талановиті хлібороби неродючу землю зробили квітучою. Плодоносять і зарубенські покинуті сади, та розкошує ними звірина.
У тій красі можна було у школі, де щоліта діяв дитячий оздоровчий табір, відкрити пансіонат чи санаторій. Проте цього у планах не було, міцну будівлю просто розтягли. А вона була зведена на місці церкви. Чи не покарали Вищі сили за святотатство?
А в тому храмі знань здобували ази освіти не тільки зарубенчани, а й діти з Лукавиці і Монастирка. На цьогорічній зустрічі відзначали 50-річчя закінчення Зарубенської восьмирічки кілька тодішніх випускників. Тетяна Кущ (Хоменко) подякувала вимогливим і терплячим учителям за міцні знання. Різні спеціальності освоїли колишні учні, багато — здобули вищу освіту.
Життя постелило рушники долі у різні куточки не тільки України. Проте перші зерна любові до своєї землі, рідного слова проросли там, на зарубенських пахучих чебрецях. Тож не дивно, що розлука із найдорожчим куточком озвалася багатьом у творчому доробку.
Автор цих рядків присвятила односельцям поетичну збірку «Зарубенська зоря». Сільський літописець Софія Сорокова видала наукове дослідження «Не летять ластівки у Зарубенці», на основі якого один із істориків захистив кандидатську дисертацію.
Часто на зустрічах односельців читає свої вірші Григорій Свитка. Порадував нині власними гумористичними смішинками мій колишній учень Михайло Дяченко. Якось читала вірші про Зарубенці і його внучка. Не загубились ми у світі.
Наші щирі зустрічі нікого не залишають байдужими. Так, учителька Тамара Коваленко з Пекарів Канівського району (нині краєзнавець) передала у майбутній Зарубенський музей зошити учнів Лукавської початкової школи ще за 1941 рік. Їх зберігав останній директор Зарубенської восьмирічки Василь Білокур.
До нашого гурту щороку приєднується андрушівська Оля — дружина нині покійного Івана Грушецького, яка народила сина в Зарубенцях — останню дитину з виселеного села. Отож удвох нині доповнюють гіркотні сторінки спогадів. Оля щоразу пригощає високими духмяними короваями.
Зі сльозами радості й печалі прийняла я букет від односельця Івана Мізіна. Напередодні зустрічі він із Михайлом Дяченком та Віталієм Хоменком плавали човном на рідний, зарослий бур’янами берег. Несподіваний подарунок із рідних гір! Але ж які пахучі трави у тому букеті! Огорнули серце теплом і смутком. Озвалося минуле добрим словом, щирою піснею і сподіваннями на майбутні зустрічі.
