Поки увага громадськості прикута до «мільйонного» скандалу з мером, керівництво країни намагається протягнути рішення про створення ядерного могильника «на порозі» столиці! — читай: під Вишгородом
Марина КОЧЕЛІСОВА
Не лише Вишгород, а й усю Україну (чит. статті Вікторії Шмигори на стор. 2 газети «Вишгород» № 16’2016) сколихнула «вишгородська справа», яка буквально із перших днів висвітлювалась усіма національними ЗМІ. Та чомусь зовсім не гучно й не масово у тих же центральних ЗМІ ішлося про недвозначні плани керівництва України — та ще й напередодні 30-их роковин аварії на Чорнобильській атомній електростанції.
Деякі високочолі вишгородці навіть припускають, що розлоге оприлюднення «мільйонного хабарництва» якраз і покликане, аби відволікти увагу громадськості від більш важливої події. Стати, так би мовити, димовою завісою.
Нагадую читачам, що ідеться про рішення побудувати у 30-кілометровій зоні відчуження Чорнобильської АЕС могильник ядерних відходів! Із цього приводу на просторах соціальних мереж є достатньо публікацій.
Проекти використання «мертвої зони» кілька разів розглядалися в останні 10 років, та екологи, журналісти й «зелені» активісти, ба навіть деякі політики не раз збирали підписи (заодно – й політичні дивіденди) проти «ядерного відстійника в Україні», під боком (у 90 км) від столиці. Серед версій утилізації відпрацьованого на АЕС ядерного палива (ВЯП), на мій погляд, найцікавіша – від деяких українських учених: відправляти ВЯП у космос. Мовляв, звідки прийшло, туди хай і повертається.
Офіційний погляд на це питання: Центральне сховище відпрацьованого ядерного палива (ЦХВЯП) – нагальна потреба нашої держави, аби зменшити ядерну залежність від Росії, в якої Україна щороку купляє паливо для АЕС на 500-600 млн доларів та ще 200 млн доларів перераховує за послуги із зберігання ядерних відходів (а ці кошти йдуть на розвиток ядерно-промислового комплексу РФ – не лише мирного, а й воєнного).
Екологи вважають подібний проект геноцидом української нації. На їхню думку, це – безумство (якщо не спланована провокація): робити ядерний могильник у такій близькості від української столиці, та ще й «роза вітрів», як уже показала аварія на Чорнобильській ЧАЕС, окрім України, може «накрити» тисячі квадратних кілометрів Європи й сягнути аж Великобританії. Та головна небезпека – стверджують «зелені» активісти: наші унікальні чорноземи можуть стати відстійником для чужих відходів, причому відходів, небезпечних для існування планети в цілому. «Зелені» активісти слушно кивають на Німеччину, яка навідріз відмовилась від ядерної енергетики та перейшла на безпечно-альтернативні – вітрову й сонячну.
Досвід інших країн демонструє, що навіть наддержави не готові наслідувати недешевий німецький стиль і відмовлятися від атомних станцій. Водночас світова громадськість вважає, що чинні надсучасні технології не гарантують «ядерної» безпеки для людства і наводять приклади аварій на АЕС і з могильниками — із страшними наслідками для людей і навколишніх територій (на атолах в Індійському і Тихому океанах, Челябінськ/РФ, Японія тощо).
На переконання вчених, технологій повної утилізації ядерних відходів не існує, тому найкраще відправити їх у безпечне для людства місце: наразі пропонується – в далекі космічні простори. Але ці ідеї високопосадовці ігнорують.
Редакція газети «Вишгород» вирішила поцікавитися думкою незалежних експертів – директора Інституту енергетичних досліджень Дмитра Марунича та екс-зав. відділом екологічної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень, а нині – співробітника Інституту громадського здоров’я Юрія Скалевського, задавши їм дещо провокативне запитання: «Чи погодились би Ви, аби у Вашому житлі у суміжній кімнаті чи в найближчих сусідів був «ядерний туалет»?»
Дмитро Марунич: «За міжнародними конвенціями, ядерні відходи мають повертатися на територію країни-виробника. Всі роки незалежності з усіх українських АЕС, окрім Запоріжжя, відпрацьоване паливо відправляли на тимчасове зберігання у РФ.
Космос – це фантастичний варіант. Домовитися з росіянами – це великі кошти. Та й наші політики поміняли точку зору. Нинішня влада не піде на розрив ділових стосунків із США, які є патронами української політичної верхівки. Співробітництво з «Westinghouse» буде розширюватися. «Holtec International» уклала з НАЕК «Енергоатом» додаткову угоду до контракту про спорудження ЦХВЯП. Це буде надсучасна технологія: спеціальний майданчик, надійні контейнери.
Як громадянин і як батько розумію, що краще б його тут не будувати і треба би шукати інших рішень. Але наразі така ситуація, що домовлятися з Росією не будемо (хоча в теорії – можемо). В Україні 15 блоків АЕС – десь треба зберігати відпрацьоване паливо. Як би це цинічно не звучало, альтернативи власному ядерному сховищу немає. І навряд чи у такій густонаселеній державі, як Україна, знайдеться інше місце, крім зоні відчуження.
Гарантії, що сховище не стане міжнародним ядерним відстійником, – на совісті Уряду і на сумлінні чиновників».
Юрій Скалевський: «За користю завжди ходить шкода. І будь-які технології мають і можливі негативні наслідки: так, теплові енергостанції теж забруднюють довкілля, у тому числі й радіонуклідами, а сміття, що загрібається у лісах і полях, – то бомба сповільненої дії для онуків і правнуків. Треба все добре зважувати. Хочемо бути самостійними і незалежними – треба брати на себе весь спектр використання ядерної енергії в мирних цілях. Нам заважає корупція. Та й український політикум не дружить з наукою, ще не доріс до використання наукових розробок у прийнятті відповідальних рішень.
Якщо політики й олігархи не будуть красти, створять умови для праці народу й у нас буде багато грошей – ми дозволимо собі альтернативну енергетику (потужності Німеччини за рахунок вітрової й сонячної енергетики прирівнюються до 10-11 сучасних ядерних енергоблоків). Рішення ж про захоронення чужого ядерного «лайна» має прийматися широким загалом України, через розлогі референдуми».
Версія про відвернення уваги громадськості з допомогою «хабарного скандалу» від прийняття рішення про ядерний відстійник під Вишгородом за спиною українців, на перший погляд – неймовірна. Та, якщо припустити, що вона має сенс, то наміри організаторів справдилися – і сьогодні увага більшості активістів, ба навіть місцевої влади прикута до відстоювання мера Вишгорода О. Момота, в той час як керівництво держави тихцем, за спиною народу України, протягає нав’язану, чужу українцям ідею. Та – вчергове за останні 100 років – робить Україну випробувальним полігоном ігор, у яких розмінною монетою є не лише українська нація, а й існування людства.
