Володимир ТКАЧ
Є чудові слова великої польської поетеси Віслави Шимборської про те, що прах загиблих залишається доти нетлінним, доки про них пам’ятають. Іван Петрович Вікован належить саме до тих хранителів історичної пам’яті, для яких це — справа всього життя.
Яким сьогодні виглядає Національний музей-заповідник «Битва за Київ у 1943 році», ми бачимо — і пишаємося ним. А чи задавав хто питання, що було б із музеєм на зламі епох, якби не директор Вікован, а хтось інший? Тут і гадати нічого — його просто «розпиляли» б на шматки. Передусім, скоробагатьки роздеребанили б музейну землю, можновладці розтягли б експонати на сувеніри (танк біля вілли!), а місцеві мародери по цеглині довершили справу. Про це треба завжди пам’ятати і цінувати цю велику людину.
Сьогодні завдяки Івану Петровичу музей має статус національного. Тепер для нього головне вже не охорона майна, а боротьба за історичну правду. З одного боку, на нього тиснуть догми переписаної Кремлем воєнної історії, а з іншого — ультраправе націоналістичне заперечення цієї сторінки історії взагалі. На переконання І. П. Вікована, про битву за Київ нас закликають пам’ятати душі тисяч і тисяч українців, які потонули в Дніпрі під час форсування, склали голови вже на Лютізькому плацдармі, заклякли в прифронтових госпіталях. Та хіба лише українці?
Пам’ятаю, як декілька років тому з маленького татарського села на Поволжі надійшов лист із проханням допомогти знайти могилу батька, який загинув у районі Вишгорода. На щастя, наш пошук увінчався успіхом: червоноармієць справді упокоєний у братській могилі на вул. Шкільній разом із сотнями бійців з усіх куточків Радянського Союзу. Подумалося — заради цього варто жити. А Іван Петрович за цим принципом живе все своє свідоме життя — в пошукових роботах повертаючи імена зниклих безвісти.
Особливо добре знають Вікована у Міноборони, де він знаходить вцілілі раритетні експонати. Тому у музеї є все. Якось я попрохав директора подарувати Вишгороду гармату на меморіальний комплекс, бо знав, що в запасниках вона є. Іван Петрович хитро примурижився:
— Без питань! 20 тисяч гривень і забирайте хоч завтра.
— Даруйте, але це грабіж! За ці гроші мені прапорщики на руках принесуть гармату.
— То йдіть і поторгуйтеся. Моя ціна — це ваш благодійний внесок у музейну справу, не для себе прошу.
На жаль, за повсякденною суєтою ми випустили це питання з поля зору. Але хазяйська позиція директора ще раз переконала, що лише завдяки їй у музеї можна побачити унікальні речі.
Зустрічаючи директора музею, завжди щиро дивуюся його енергійності і невтомності. Кожен його день насичений подіями з ранку до сутінків: десятки зустрічей, участь у заходах плюс громадська робота. Якби не це, то однозначно біля музею не з’явилася б каплиця, не було б монументу «Символу Миру», ні бронзових барельєфів Героїв Радянського Союзу з Вишгородщини, ні виставки Революції Гідності, ні експозиції, присвяченої подіям на Донбасі, і багато-багато іншого. По суті, це вже не тематичний музей, а історичний комплекс від 1940-х до сьогодення.
Довгих років тобі, невтомний хранителю історії!
