Розмовляла Валентина ЧИСТЯК
ФОТО — автор, «Вишгород», родинний архів Цинкаленків
Понад 73 роки не дає спокою її душі пережите під час війни. Трагедія, що сталася з матір’ю і братом, болить Олександрі Валентинівні Цинкаленко повсякчас. Так і не загоїло життя її жахливу рану – смерть найближчих людей, яких не вистачає всі ці роки…
Олександра Валентинівна народилася в селі Червона Мотовилівка Фастівського району. Коли розпочалась Друга світова, їй виповнилось п’ять років, меншій сестрі – три, а братикові – дев’ять місяців.
Батько, Радзієвський Валентин Іванович (уродженець с. Лішня Макарівського району), подався в партизани, а діти з матір’ю залишилися в селі.
Олександра Валентинівна згадує: «Це було восени, бо вже, пам’ятаю, викопали картоплю й на городі поскладали картоплище. До нашого двору під’їхав староста й гукає до матері: «Киля, прийди на склад, дітям дадуть щось поїсти». І поїхав.
Коли раптом німці зганяють усе село докупи. Мати – малого на руки. Ми із сестрою почіплялись за спідницю.
… До людей вийшов німець. Молодий такий, з нагайкою – хлище себе по хромових чоботях – нас залякує. Проте, підійшовши до матері, запитав, чи її це дитина, й сказав: «Век звідси!»
Ми хутенько повернулись додому. Але невдовзі до хати під’їхав мотоцикл із німцями. Ми з бабою вискочили надвір і в городі сховалися за купу картоплища. Менша сестра залишилась на печі.
А матір із братиком німці вивели з хати. Один – ударив нагайкою по плечах… Пам’ятаю, як тріснула від цього її біла кофтинка. Мати впала в дерезу… Її підняли, всадовили в мотоцикл, і з вигуком: «Забирай кіндер партизана!» поїхали…
…За Бишевом (тепер Макарівського району) – ріс великий колгоспний сад. Там, у хатині, жили дід із бабою, які потім і розказали, що сталося тут 3-го листопада 1943 року по 4-ій ранку…
До криниці, що в саду, німці привезли 13 людей. Спочатку вистроїли їх, а потім цькували собаками так, що люди від безвиході самі стрибали в криницю.
Один німець вихопив у моєї матері дитя, мого братика… Підкинув його… наколов на штик і вкинув у криницю. Мати ніби з глузду з’їхала… Вона сама кинулася за ним. Німці вкинули туди й усіх інших. Потім приїхала машина з піском і засипала криницю.
Пізніше батько розповів: партизани знали, що буде така розплата, і готували засідку. Але… на 6-ту ранку. Тобто, не встигли…
Через три дні, коли в село зайшли мадяри, 18- річна Соня, дівчина з нашого села, попросила їхнього командира, щоб допомогли розкопати загиблих. Воєнні копали. Проте, наблизившись до тіл, сказали, що не полізуть далі. Соня спробувала сама. Опізнати тіла було важко, хоча вони переважно стояли…
…Уночі батькові вдалося мене забрати з Лішні – на возі, накривши соломою. Приїхали в село Дорогинка до тітки Насті – дружини партизана Івана Пархоменка.
Їхнього сина Гришу незабаром убили німці, коли він передавав нам харчі. Хату підпалили. А я залишилась одна на печі. Ускочив німець і викинув мене надвір, на сніг, у самій сорочці… Не дали пропасти сусіди. У них я пробула недовго, бо прийшли наші…
Батько перевіз мене до баби – материної матері, а сестру – до своєї. Сам пішов із нашими військами далі. А повернувшись із війни, привіз із собою мачуху, яка мала свою доньку і яку я довго не називала матір’ю, бо все вірила, що моя мама прийде (мені тоді не сказали про її загибель).
Уже згодом я дізналась, що батько партизанив у загоні Шаміля. Він був удостоєний ордена Червоної Зірки, мав багато медалей. Як почесного гостя, учасника війни його часто запрошували у школи.
Але як мені не вистачало матері! Ні до кого не пригорнешся і ні з ким не поділишся наболілим. Нікому так не поплачешся і не порадишся ні з ким, як з рідною матір’ю. Жити без такої опори дуже тяжко…
…У 1956-ому набирали комсомольців піднімати цілину. Туди їхав батьків двоюрідний брат із сім’єю. Покликали мене з собою: «Будеш няньчити дитину». Я погодилась. У потязі познайомилась із майбутнім чоловіком – вишгородцем Василем Оврамовичем Цинкаленком.
Сюди ми приїхали з ним у 1958-ому. Тут народились діти – Володя і Михайло.
У березні 2016-го було б 60 років, як ми одружилися (чоловік 3 місяці тому помер).
Для своїх дітей я намагалася бути хорошою матір’ю. Їм і онукам також багато розказувала, що таке війна, про те, як вона відібрала в мене найрідніших людей.
Спасибі Богу за дітей і онуків. І невістки в мене, дві Наталі, хороші, і онуки – Вася, Ліза, Валерій.
Ми всі разом щороку їздимо в Бишів. Там, на місці, де була та страшна розправа, після війни встановили стелу з іменами загиблих, серед яких і ім’я моєї матері – Радзієвської Килини Марківни, 1910 року народження. (Як виявилось, вона кілька разів виконувала роль зв’язкової (їздила до Києва з дитям, де отримувала потрібні відомості.) Сьогодні там – гранітна плита (бо стелу в 90-х розбили). Люди пам’ятають ту страшну трагедію. Сюди приходить багато дорослих і школярів. Там – частина мого серця…»
