Оксана МАРТИНКОВА, «Школа журналістики» ЦТ «Дивосвіт», Лютізька ЗОШ
Це було в минулому столітті, в 1933 році. Цілими родинами і селами вмирали українці страшною, лютою і повільною смертю – від голоду. І ніякої більше не могло бути думки, окрім як про хліб. Це була людська трагедія. Її назвали — Голодомор. Цей біль народ добре запам’ятав і береже у своїй пам’яті.
Лютізька громада не залишилася осторонь події. За участі місцевого театрального гуртка та Лютізької сільської ради на березі Київського моря, біля пам’ятника жертвам Голодомору відбувся мітинг на вшанування світлої пам’яті жертв українського геноциду.
Після короткого екскурсу в історію до слова запросили сільського голову Тамару Савенок та настоятелів місцевих храмів. Завершилося дійство покладанням квітів та хвилиною мовчання.
Всіх присутніх пригостили шматочками паляниці, щоб вони ніколи не втратили смаку хліба.
Свічки в дитячих руках палали тридцять хвилин, не більше. Але головне, що вогник вічної пам’яті запалився в щирих серцях…
Запалився він і у вікнах «Дивосвіту» ввечері напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору. Вихованці гуртків та студій, приходячи до Центру творчості, разом зі своїми педагогами запалювали свічки пам’яті про мільйони невинних жертв геноциду 1932-33 років.
Акція «Запали свічку» стала неформальним відзначенням сумної дати в історії України. Це було родинне спілкування — діти ділилися спогадами своїх прабабусь, розповідями, які почули у родинах про ті страшні роки. Їх дуже вразила величезна кількість втрачених Україною людських життів унаслідок Голодомору, реальні історії людей, які в дитинстві пережили ці жахливі події.
І кожна дитина, яка запалила сьогодні свічку на знак пам’яті про чотири мільйони, які загинули від голоду, про закатованих, убитих, ненароджених десять мільйонів українців, ставлячи свій вогник у горщик з пшеницею, робила це щиро і від серця.
Ніхто не забутий. Ніщо не забуте…
