Марина КОЧЕЛІСОВА
ФОТО — Андрій МАКСІМОВ, «Вишгород»
День Гідності і Свободи у Вишгороді пройшов негучно. Вранці Вишгородський міський голова та секретар ради, депутати міської та районної рад, працівники міських комунальних підприємств поклали квіти до стели «Майдан, що змінив Україну» обабіч адмінбудинку. Жовті і червоні троянди і гвоздики, сині хризантеми — під хресні знамення — лягли біля фотографій Пехенька, Кищука і Мельнічука, біля помаранчевих касок — без пафосних слів, зі стриманими обіцянками виправдати кредит довіри цих хлопців.
Небо ридма ридало — дощ періщив нещадно по оголених головах чоловіків і стікав з парасольок на долоні. Вклонилися пам’яті тих, хто віддав свої життя за нашу з вами нову Україну та похований на вишгородській землі (на новому цвинтарі). Настрій був не святковий. І про це говорили відверто. За що загинули хлопці в АТО?.. Що ми маємо зараз?..
Мама Володі Мельнічука, Надія Іванівна, яку вів попід руки чоловік, Іван Григорович, обхопила руками холодний пам’ятник з рідною фотографією: «Сьогодні я не змогла піти на зустріч до Президента. Моє серце повело мене на могилу до сина — тут моє місце, тут лежить мій Ангел Небесний… Цілий день небо плаче разом зі мною, а люди приїхали з квітами — сюди, на кладовище, в дощ… Моїй душі стало тепліше. Дякую вам, дорогі мої незнайомі друзі. Тільки ви — моє спасіння, тому що син безмежно любив добрих, чесних і мудрих людей.
Він не кидав «коктейлі Молотова», волонтерив у Михайлівській сотні. Куля снайпера влучила, коли прийшов до Жовтневого по останнього пораненого. Я з ним спілкувалася телефоном, кричала: «Синочок, іди додому». А він: «Стільки людей, мамо, стільки…», — і не договорив…»
***
Надія Іванівна та Іван Григорович Мельнічуки приїхали на святе для них місце — до могил загиблих у АТО Дениса Ханчича та Євгена Єрмакова. Недалеко від поховання загиблого на Майдані Ігоря Пехенька — останній прихисток їхнього сина, Володимира.
На пам’ятнику викарбувано: «22 серпня 1974 — 20 лютого 2014». Молодий чоловік в окулярах світло дивиться на нас: він хотів жити, робити добро…
Менший син у сім’ї, Володимир закінчив лісотехнічний коледж, працював менеджером, охоронцем, дизайнером по ремонту квартир, багато подорожував, а коли повертався — обов’язково приїздив на Вишгородщину, бо дуже любив цю землю. Мати його розповідала, що, бувало, приїздить з Карелії, Індії, Тунісу, Чорногорії, Польщі, Угорщини — і лине в Дубечню, Новосілки, Вишгород. І взимку, і влітку щотижня приїздив туди з наметом — і велосипедом, і машиною. Знав кожен лісочок, кожну річечку.
З камерою і фотоапаратом не розлучався. Є зроблені ним відеокасети та фотоальбоми Помаранчевої революції. Із першої секунди подій 21 листопада 2013-го був на Майдані — порядна людина, Володя завжди допомагав людям і був у епіцентрі важливих для країни подій. Він рятував життя, виносив поранених з-під обстрілів — і сам загинув від кулі холодного снайпера. Отак люди стають розмінною монетою в політичних іграх нелюдів.
Батьки кидалися по всіх столичних кладовищах — ніде не було місця. Іван Григорович, голова Оболонського комітету інвалідів війни, звернувся до «афганців». Допомогли поховати Володимира Мельнічука на вишгородському кладовищі. Коли везли тіло сина, то не могли добратися, тому що 23-го лютого всі йшли на Межигір’я — тисячі, сотні тисяч людей, машини… «Афганці» на руках пронесли Героя Небесної сотні до його останнього прихистку.
І тут подзвонили з Адміністрації Президента, мовляв, завертайте назад, вашому сину дали місце на Байковому кладовищі, на Алеї Слави, вже могила викопана, почесний караул, через Майдан пронесемо і поховаємо.
Зболене серце матері не погодилось: син любив Вишгород — і Бог розпорядився так, аби його поховали саме у вишгородській землі. Відтоді батьки два-три рази на тиждень — біля могили Володі. Мріють переїхати до Вишгорода, міста, яке вважають рідним.
