15.05.2021

Газета Вишгород. ONLINE

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів. ONLINE

«Дивоцвітом розмовляє з нами…»

DSC01293

DSC09747

DSC09775

DSC09778

DSC09790

DSC01265

Галина МАКАРЕНКО
ФОТО — Олександр КОНОНЕНКО, «Вишгород»

У Національному культурно-мистецькому комплексі «Мистецький Арсенал» відбулася масштабна ретроспектива робіт видатної майстрині ХХ сторіччя Катерини Білокур.  Можливість оглянути цю виставку отримали і члени клубу «Майстриня», що діє при Вишгородському територіальному центрі соціального обслуговування.
На виставці представлено майже весь творчий доробок Катерини Білокур — близько сотні шедеврів. Організатори склали її з експонатів Музею українського народного декоративного мистецтва, Яготинського історичного музею, інших провідних українських музеїв та приватних колекцій.
Ім’я Катерини Василівни Білокур добре відоме в Україні. Проте, чи кожен із нас зрозумів усю глибину таланту цієї самобутньої, одержимої пристрастю до малювання жінки? Певно, що ні. І саме тому куратор виставки «Катерина Білокур. Хочу бути художником» Аліса Ложкіна і задумала цю експозицію: «Виставка — привід переосмислити Білокур у контексті українського мистецтва не лише двадцятого сторіччя, а й загалом. Це не наївна художниця, яка просто малювала квіточки. Це художник світового рівня зі своїм виразним рядом, мовою і унікальністю».
Усім членам клубу «Майстриня» також добре відома біографія Катерини Білокур, бо й самі причетні до когорти митців — малюють, вишивають, пишуть вірші… Однак, слухаючи екскурсовода, вони по-новому співпереживали жінці, яка була змушена пожертвувати своїм особистим щастям заради того, щоб займатись мистецтвом, яка не мала підтримки навіть власних батьків, а самі лише насмішки та докори, яка ніколи не ходила до школи, а все, що знала, то було здобуто самотужки, підказане богданівським вчителем Іваном Григоровичем Калитою, котрий умів малювати…
Не можна без трепету і співчуття слухати, як намагалась вона пробитися у великий світ Мистецтв і як щораз отримувала поразку: у 1924 році подає документи у Миргородський художньо-керамічний технікум, але їй відмовляють через відсутність атестата про середню освіту, 1928 року з тих же причин не може вступити і до Київського театрального технікуму. Через сімейні обставини не може перебратися і до Києва, де було чимало художніх шкіл, де виставлялись твори великих художників, де кипіло мистецьке життя…
І все ж Всевишньому було угодно, щоб ця самобутня талановита майстриня не загубилась у сірих буднях і незгодах, не потонула у важкому селянському побуті, а піднеслась до вершин майстерності, створила шедеври, які не підвладні часові, які вражають і будуть вражати ще не одне покоління своєю витонченістю, точністю передання кожного пелюсточка, кожного листочка. Таким подарунком долі для Катерини Василівни стала підтримка української співачки Оксани Петрусенко, Полтавського обласного та Київського центрального Будинків народної творчості.
І завдяки цій підтримці ми сьогодні маємо змогу споглядати її неперевершені картини, де основними «героями» є квіти, гармонійно укладені за композиційним задумом художниці, наче заримовані як вірші, — це чи возвеличення самої природи та хліборобської праці, чи замріяне надвечір’я, де втомлена душа знаходить відпочинок, чи синій ранок, який наснажує бадьорістю і надією, чи споконвічний український оберіг, який захищає від біди, чи паростки молодого життя, яке має входити у цей світ тільки у світлих шатах, затінене від усіх негараздів…
І коли дивишся на ці картини у наш нелегкий час гостросоціальних потрясінь, коли ми всі потребуємо надії, то душа сама підказує, де шукати таку надію — учасники відкриття виставки (а їх було понад тисячу) і всі ті, хто приходить на цю виставку щодень, переконані, що ця надія живе у чуттєвих і глибоких творах Білокур, які народжені великим болем душі, але випромінюють таку надзвичайну енергію позитиву, до якої прагнеш доторкнутись і наснажитись ще і ще, і якою прагнеш поділитись.
… Натюрморти, пейзажі-краєвиди, портрети, автопортрети і все ж основне — квіти. Чому квіти? Певно, тому, що вона завжди відчувала їх магнетизм, вони завжди для неї були живими істотами, які мають душу і з радістю розкривають її людям назустріч. «Я була маленькою дівчинкою, — згадувала Катерина Білокур, — і мене мати тримала на руках, бо я дуже плакала. І я не пам’ятаю гаразд обличчя матері, але добре пам’ятаю сусідку у вишитій сорочці, яка серед незеленої трави зірвала два зелених-зелених листочки, а поміж тими листочками була малесенька синя квіточка. І подала мені малій. То моє єство ніби затріпотіло від радості. І я простягла руку до тієї квіточки і тоді вже перестала плакати». З тих пір, милуючись квітами, малюючи квіти, вона наче ховалась за ними від труднощів життя, не розділяла думки, коли хтось бачив прекрасне тільки у букеті, який комусь можна подарувати, і за все своє життя не зірвала жодної квітки.
… Визнання таки прийшло до самобутньої майстрині, яка, як сказала під час відкриття виставки директор Мистецького арсеналу Наталя Заболотна: «Купила цей квиток у вічність ціною свого життя і здоров’я». Її три картини — «Цар-Колос», «Берізка» й «Колгоспне поле» — були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі в 1954 році. Пабло Пікассо, побачивши їх, не втримався: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!» Вона отримала чимало нагород, на честь видатної народної майстрині встановлено державну премію ім. К. В. Білокур, якою із 1990 року нагороджують найталановитіших народних майстрів. Та головне визнання — це що її без всяких титулів вважають істинно народною художницею.
Ділячись враженнями, члени клубу «Майстриня» зауважували, що це не просто відвідування виставки, це була зустріч із прекрасним, це був ковток надзвичайно позитивної енергетики, яка дає сили, наснагу, повертає спокій у стривожені душі… Ольга Дяченко, вишгородська поетеса, висловила свої почуття і враження власним віршем, присвяченим Катерині Білокур, і з автографом подарувала його Мистецькому арсеналу. До речі, написати цей вірш її сподвигла розповідь іншої вишгородської майстрині —художниці Жанни Захарової — про подорож у Богданівку, на батьківщину Білокур. Катерина своїми картинами як «дивоцвітом розмовляє з нами»…