Пішла брехня по селу: мовляв, нові територіальні об’єднання позбавлять людей можливості розпоряджатися своєю землею.
Розпускають ці чутки саме ті, хто зацікавлений прибрати земельку до своїх липких рук
Марина КОЧЕЛІСОВА
Тільки й чути: «Нас все одно ошукають», «На вибори не підемо», «Ми нічого не вирішуєм», «Всі вони падлюки»…
Та скільки ж можна?.. Хіба не зрозуміло: як не ви, то інші за вас вирішать. І знов будете ремствувати: «Падлю-ю-ю-ки!»
Дуже зручно: ні за що не відповідати, ні уві що не втручатися, все критикувати. Не набридло, громадяни, — не бути господарями на своїй землі? Продавати паї (замість того, щоб по-хазяйськи працювати у фермерському господарстві), а потім бідкатися: «Такі були тваринницькі комплекси, помідорні поля та ягідники — куди ж усе поділося?»
Так ви ж самі, шановні, і продали! Або просто пустили за вітром… Згадайте сертифікати 1990 років — часточки державного майна! Хто з нас, обивателів, ним скористався — купив акції підприємства, вклав у банк, на навчання дітей і т. інш.? Щось таких не знаю серед своїх знайомих. Зате добре пам’ятаю, як ті сертифікати за безцінь (по 50-100 купонів, а потім — гривень) скуповували майбутні приХватизатори. Нескуплене і досі лежить серед пожовклих документів: ми не скористалися своєю часткою державного майна, тому що традиційно не довіряли начальству. Держава ж для нас — це не ми, а начальство.
То що — знову на ті самі граблі? Знову не довіряємо і тому ні-чо-го не робимо, щоб отримати новий статус громади та нові можливості. Ні, на протести під Кабмін і Верховну Раду — це ми «завсігда», а от взяти на себе відповідальність, поміркувати, з ким і як об’єднуватись, аби було вигідно усім…
Скільки помінялося владних структур в Україні — і нагорі, і «на місцях», а поки Європа не взялася — про реформи лише говорили. А нині вони, хай із скрипом, та ідуть Вишгородщиною — децентралізація та адмінреформа.
Але ж як ідуть? Жодного нормального обговорення (кому і з ким об’єднуватися) фактично не відбулося — тільки крик і звинувачення. Спритні ділки запустили провокаційні чутки: будь-яке нове об’єднання, мовляв, позбавить людей можливості розпоряджатися своєю землею — і громадяни заволали, як у середньовічному польському сеймі: «Не позвОлям!»
Зірвано сесію Київоблради, що мала розглядати варіанти об’єднання місцевих громад на Київщині. Ті, хто не хоче, щоб люди стали справжніми господарями своєї землі, ті, хто мріє прибрати цю земельку до своїх липких рук, — організовують сільські громади на протести під Верховну Раду і Кабмін. Нахабно використовують і вікову недовіру селян до міста: «Аааа, «розумники» приїдуть, все забудують, заберуть нашу землю, ліс і річку!..»
По-перше, свої землі ви самі вже поспродали. А по-друге, саме тепер місто зацікавлене у кращому житті передмістя і навколишніх сіл. Все частіше городяни обирають місцем постійного проживання батьківщину чи материзну, цілий рік живуть на дачах або купують ділянку на природі, щоб діти ходили по рідній землі босими ногами, набираючись здоров’я. Все частіше онуки повертаються туди, де в дитинстві проводили літні й зимові канікули. Молода громада навчається та працює он-лайн (через Інтернет), не виходячи з хати надовго. А принагідно відбудовує забуті Богом населені пункти.
Кожен хоче мати не тісну квартиру, а зручний власний будинок. Але в селі жити краще, ніж у місті, — коли є ліхтарі на вулицях, вода і газ на кухнях, вітряки чи сонячні батареї на дахах, нормальні дороги — якими за 10 хвилин можна доїхати до лікарні, міліції, пенсійного фонду, паспортного столу, РАГСу, земвідділу тощо.
Чи можуть мешканці одного села зробити асфальт, водопровід, каналізацію, провести електрику та побудувати все необхідне за кошти одного бюджету? Звісно, що ні, навіть у кредит. А от, об’єднавши бюджети, — можуть зробити чимало. Час зрозуміти, що держава не спроможна тримати все на власних плечах і тому-то й надає повноваження на місця, щоби люди самі вирішували, що робити найперше, а що — потім: дорогу чи стадіон, дитсадок чи Будинок культури, центр творчості чи вітряки для вироблення електроенергії, а може, почати із сонячних батарей, транспортних маршрутів чи шкільних автобусів…
Нам все одно доведеться все робити самим — і що раніше ми це зробимо, то кращим буде результат. За новим законом, на місцях — у новосформованих громадах — залишається 60 % податків і зборів, зароблених на місці. На КОЖНОГО мешканця кожного населеного пункту (село, селище чи місто) припадає ОДНАКОВА сума бюджетних коштів — а сума бюджету громади залежить від кількості її мешканців.
Землю відібрати неможливо — закон це не дозволяє. Право власності на земельну ділянку або право на користування нею регулюється, по-перше, головним Законом держави — Конституцією України, а, по-друге, закріплені Цивільним та Земельним кодексами України.
То що, громадяни, сидимо і чекаємо «падлюк»? Чи, може, не дамо їм скористатися нашою лінню, нехлюйством і невіглаством? Згадаємо, що держава — це ми, і врешті станемо народом, а не населенням?
