25.09.2020

Газета Вишгород

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів

«Рабів до раю не пускають»





2

Розпитувала Марина КОЧЕЛІСОВА
ФОТО — Андрій МАКСІМОВ, «Вишгород»,
Дмитро ЮРЧЕНКО, спеціально для «Вишгорода»

В кишенях у нього: окуляри, телефон, печатка лікаря, документи, медичні нитки, пігулки, рукавички та термоковдра (накрити пацієнтів або накритися самому, якщо зимно), балаклава, фотоапарат, запальничка, антисептик, фонендоскоп і пульсоксиметр (пристрій для визначення кисню у крові).
На поясі — зброя (пістолет ПМ і ніж), на рукавах — нашивки «Скальпельна сотня» і «Рабів до раю не пускають». На камуфляжі, трохи нижче чотирьох зірочок (капітан) і смугастого тільника, — значок вищої освіти, знак «Честь, гідність, свобода» (вручено на Майдані) та нагорода патріарха УПЦ КП Філарета — медаль «За жертовність і любов до України».
Гість редакції газети «Вишгород» — капітан медичної служби Василь Яковенко, наш сусіда, що живе через дорогу від редакції і якого у Вишгороді називають по-простому — Василь Васильович. Його медичний стаж — 40 років: Біла Церква, Ржищів і понад три десятиліття — у Вишгороді. Двічі стажувався у Франції, в Сансі, місті-побратимі Вишгорода.
Сьогодні у Вишгороді Василь Яковенко — у короткостроковій відпустці, та все ж разом із колегою із Першої медичної роти Нацгвардії України завітав до лікарні. По-чоловічому міцно потис руку депутату-мажоритарнику округу на вул. Б. Хмельницького Володимиру Лісогору та Вишгородському міському голові Віктору Решетняку — колезі, що теж має бойовий досвід.
До редакції газети капітан медичної служби забіг ненадовго, бо весь — у справах. Та й сусіди і знайомі — а це все місто — перехоплювали по дорозі, куди би не йшов. Усі хочуть сказати теплі слова і почути з перших вуст: як там…
— Василю Васильовичу, на скільки днів Ви приїхали додому і чим займаєтесь у Вишгороді?
— Я — військовий лікар, тому в будь-який момент можу бути відкликаний за наказом. Поки що у короткостроковій відпустці — але є й чимало важливих справ.
Зустрівся і з французами. Основна мета зустрічі — допомога дітям загиблих бійців із нашої медичної роти.
Дізнавшись, що я нині у зоні АТО, українська діаспора у Франції залучила моїх тамтешніх друзів до надання медичної гуманітарної допомоги. Її передали у Вишгород Крістіан Ляллюе — завідувач хірургічного відділення шпиталю міста-побратима Санса та нейрохірург клініки Поля Піке — Бріджіт Отт, яка за власні кошти придбала ліки.
Долучилися до ініціативи гуманітарної асоціації «Січ» (президент — Іван Нечипорко) небайдужі до долі України французи. Асоціація «Січ» уже 20 років надає всі види гуманітарної допомоги українцям (переважно це кошти на операції та імпланти людям із вадами хребта).
Свого часу вони дуже допомогли Вишгородщині обладнанням та медикаментами. Співпраця переросла у міцну дружбу. Чимало наших медпрацівників стажувалося у шпиталях Франції.
До речі, саме дружина Івана Нечипорка Галина (на фото праворуч — в центрі, поруч із Наталею Назар і Василем Яковенком) привезла адресну медичну допомогу нашим бійцям.
— Скільки Ви вже у зоні АТО? У яких структурах?
— Із 6 лютого цього року. Я — доброволець. Ще у 2008-му був знятий із військового обліку за віком (Василь Яковенко 01.08.1957 р. нар. — ред.). Поновився і одразу — на передову. Нині я — капітан медичної служби Першої медичної роти Північного територіального округу Нацгвардії (м. Артемівськ). Командир роти — підполковник медичної служби Ігор Ільків.
— Яку саме медичну допомогу надавали і кому?
— Пораненим військовим. Я — хірург, бачив різні травми і поранення, але у такому масштабі, у такій кількості — звісно, ні. Там війна…
Коли виїжджаємо на завдання, то і цивільні (переважно — літні люди) підходять — кому тиск поміряти, кому пігулки отримати, кого (пораненого чи хворого) — одвезти до лікарні. Надавали допомогу постраждалим із рейсового автобусу ЛАЗ, який підірвався на міні.
— Як ставляться до військових лікарів місцеві?
— По-різному. Хто звертається по допомогу — ставиться позитивно.
— Роботи багато?
— То день-два — операційні, то — транспортування поранених і хворих (на виїзді, на підсиленні) або допомога на місці. Залишаю телефон, як іду з хірургії, а коли телефонують — стаємо і працюємо.
— Розкажіть про своїх колег-медиків. Про декого з них ми вже читали в публікаціях і дивились у телепрограмах центральних ЗМІ…
— А-а-а-а, це ви про Наталю Назар! Лікар, викладач у медичному коледжі, нині вона у шпиталі та на передовій працює медсестрою. Людина надійна.
Жінки в армії — це зазвичай кухарі, фельдшери, медсестри. Дуже витримані, досвідчені фахівці.
У роті військові віком від 25 до 58-ми років: є водії, санітари, медсестри, лікарі, є відповідальні за техніку та особовий склад… Маємо волонтерські машини, обладнані для надання допомоги на сучасному рівні, — реанімобілі. І на кожен — бригада: лікар, медсестра, водій-санітар.
При виході наших військ із Дебальцевого наша рота спрацювала злагоджено, швидко, вдосконалюючи свою фаховість. Підключалися і волонтери, і цивільні медики з місцевої (артемівської) лікарні. За чотири години майже двом сотням бійців надали допомогу, більшості — у першу годину.
— Терористи обстрілюють машини з червоним хрестом і «швидкі»?
— Обстрілюють — на червоний хрест не зважають. От нещодавно «швидку» нашої роти спалили вщент. Загинуло четверо людей, які їхали надавати медичну допомогу.
— Доводилося самому брати до рук зброю?
— Поки що, слава Богу, ні. А носити доводиться.
Крім зброї, на медиках зазвичай до півсотні кілограмів: бронежилет, каска, медрюкзак (все, що необхідно для меддопомоги).
Я хоч 80 кг природної ваги маю. А уявіть: медсестра Наталя — 40 кг + укладка + поранений з автоматом і бронежилетом!
Поранених привозять з «передка» в укриття, де ми надаємо першу медичну допомогу, а потім транспортуємо до шпиталю. За три місяці у шпиталі Нацгвардії пролікувалося біля 700 військових.
— Місцеві у медичній роті є?
— Є — небагато. Це — також добровольці, зараз вони вже вважаються мобілізованими. Більшість моїх колег — зі Львова, Київщини та інших регіонів України.
— А не хочеться залишитися вдома і ніколи більше не бачити війни — крові, бруду, героїзму і ненависті?
— Щось зависокі слова почалися… Я їду туди, де потрібен. Зараз я більше потрібен там.
— Як гадаєте, довго триватиме війна? Чия вона?
— З огляду на події історії, це — конкретна російська імперська війна проти нас. Гадаю, вона скоро скінчиться.
— Чи є зміни на території АТО?
— Газова та енергослужба працюють у небезпечних умовах, ризикуючи своїм життям. Дві бригади електриків нещодавно поїхали дати світло людям, як Прометеї, — і підірвалися на фугасах…
Та життя триває. На контрольованій Українською армією території люди почали повертатися до своїх сіл, порають городи, відновлюють електрику. Раніше жило 3-4 людини на село, зараз — побільшало.
— Що Ви хотіли б сказати вишгородцям?
— Дякую волонтерам і всім людям, які вболівають за Україну і хочуть, щоб вона була вільною, самостійною і заможною. Таких дуже багато, зокрема і на Вишгородщині. Українська армія може справедливо називати себе народною, бо народ її підтримує.
— Рідні за Вами, мабуть, скучили. Довго ще будете у військовому шпиталі та на передовій?
— Буду до закінчення війни. А закінчиться вона перемогою. Слава Україні!