25.09.2020

Газета Вишгород

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів

Біль і сльози України





Степанія СІДЛЯР, голова ВРО ГО «Заробітчани»

Багато років займаюся проблемами заробітчан — чисельної категорії активного працездатного населення, яке в силу неправильної, а точніше — злочинної політики змушене за сотні й тисячі кілометрів від рідного дому шукати заробіток для виживання, для утримання родини.

Поясню, чому неправильної політики.

Український письменник Богдан Лепкий писав: «…Господь Бог дав Україні таку землю, що робочі місця можна створювати на кожному її клаптику». Господь дав Україні 2/3 чорноземів світу. І якщо працює сільське господарство, роботою забезпечені водночас 10 галузей промисловості: від важкої індустрії до харчової промисловості і надання послуг.

З перших днів проголошення Незалежності у державі поступово, але впевнено знищували власне виробництво і, як наслідок, — духовність, освіту, науку. Тому мільйони українських громадян були позбавлені робочих місць і опинились у жорстокому світі хаосу, безправ’я і виживання.

Найголовніше місце в економічному житті країни зайняла торгівля чужим для нас товаром (імпортом). І ось уже 24 роки українські олігархи, купуючи цей низькосортний товар, створюють робочі місця від Польщі до Австралії. А в цей час 8 мільйонів (!) українців знаходяться на заробітках — хто де.

І це не просто статистика, це — біль і сльози України. Це втрачена юність юнаків, які роками живуть у будівельних вагончиках на дошкомісцях. Це діти-сироти при живих батьках і жінки-вдови при живих чоловіках. Це недоглянуті старі батьки у холодних будинках. Це неопізнані тіла у моргах, раптові смерті, які є вже і в поточному році.

Беззаконня, біль і крик мільйонів працездатних людей не чує жоден Уряд, під якими б політичними кольорами і гаслами не приходив у владу.

Іван Франко писав: «…Пам’ятай, що за Тобою мільйонів стан стоїть і за сотні мільйонів маєш дати ти отвіт…» Та українські чиновники творів українського класика не читають. І тому, починаючи від місцевого і до найвищого рівня, жодної відповідальності перед працюючим населенням, перед платниками податків, за рахунок яких живуть, на себе не беруть.

Чиновники усіх рівнів відчувають тваринний страх перед тими, хто їх призначає на посади та створює за рахунок наших податків райські умови для їхнього життя.

Заробітчани ж, на відміну від чиновників, оренду житла оплачують самі і дуже часто, особливо у хостелах, живуть у нелюдських умовах. Одним словом — раби ХХІ століття.

У грудні 2010 р. на установчих зборах створено Вишгородську районну ГО «Заробітчани». У роботі установчих зборів брали участь священнослужителі храмів міста, представники районної влади, роботодавці і заробітчани Вишгородщини.

ГО «Заробітчани» — єдина громадська організація поміж усіх політичних партій і громадських рухів, для об’єднання людей з однаково важкою долею і єдиною метою — вижити.

За час від створення організації ми звертались до чиновників, законодавців, народних депутатів щодо легалізації праці, участі заробітчан у громадському житті країни, побуту, оренди приміщення. (Як не прикро, але у Вишгороді заробітчани навіть не мають можливості за доступною ціною хоча б раз на день отримувати гарячу їжу.) Але ми одержали лише низку відписок.

І все ж про одне звернення, вірніше, — прохання до місцевого державного чиновника, не можу не сказати. Від безсилля болить у грудях…

Знаючи, що на території міста є приміщення, яке можна було б використати для соціально-побутових проблем заробітчан, перебуває у комунальній власності, попросила місцевого державного чиновника передати це приміщення в оренду заробітчанам.

Коли конкретизувала, для чого саме просимо його в оренду (для зберігання цінних речей, зустрічей із священнослужителями, культурно-просвітницьких заходів, приготування гарячої їжі для заробітчан), він відповів (дослівно): «Так что Вы предлагаете? Чтобы там во дворе был запах борща и картошки? Нет! Я сказал: «Нет!»

Стояла перед ним і біль образи, безсилля і приниження стискав груди, не було сил вимовити хоча б слово. А так хотілося сказати: коли Ви приходите після роботи додому, відчиняєте двері, Вам, звісно, приємно чути запах борщу, домашніх котлет чи картоплі. А от заробітчанин у вашому куцому уявленні — недостойний, він і на «Мівіні» може вижити.

Ось у цьому і є істотна різниця між господарем і тимчасовим власником.

Господар спати не ляже, допоки навіть собака не нагодований. А на Вишгородщині понад 5 тисяч заробітчан, і як вони живуть, чим харчуються — комерційним власникам від влади це не тільки не цікаво, їм навіть цікавитися цим принизливо. Незважаючи, що важкою працею заробітчан користуватиметься не одне покоління…

Із травня по листопад кожного року на Київщині працює 4 млн заробітчан. Це, практично, держава в державі. Не бачити цих людей, не створювати їм хоча б примітивних умов побуту, відпочинку — таке можливо тільки в Україні. В інших державах до наших заробітчан ставлення краще і дієвіше.

Я — оптиміст. Вірю, що зміни будуть. Адже, як кажуть, хто хоче працювати, той шукає можливість, а хто не хоче — шукає причину, виправдання. Уже другий рік влада шукає виправдання. І це нагадує старий радянський анекдот: «Перед солдатами виступає політрук і каже, що комунізм уже близько, він уже на горизонті. Всі мовчать, ніби вірять, ніби погоджуються. Встає один солдат і каже: для дурня це зовсім близько, для розумної людини — дуже далеко». Для нині діючої влади початок і закінчення реформ — на горизонті.

…Сьогодні вся надія на молоде покоління. Молодь на Майдані заплатила надзвичайно велику ціну за волю, за справедливість і рівність.

І саме молоде покоління не силою «Градів», а силою інтелекту, духовності і науки збудує Європу в Україні.