26.09.2020

Газета Вишгород

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів

Вишгородська кухарська рота





Від усіх жінок України — смачного вам, наші любі та дорогі захисники

1

Марина КОЧЕЛІСОВА
ФОТО — Людмила КУЛІНІЧ, Ганна БІЛОКУРОВА, спеціально для «Вишгорода»

«Кулинарная сотня» (Дніпропетровськ), «Нагодуй солдата» (Харків), «Кухарська сотня столиці» (Київ) — це групи людей (передусім — жінок), що проводять вихідні на… кухні. Вони ріжуть,сушать і запаковують у вакуумні пакети набори подрібнених і посушених овочів для борщу чи супу, пастилу і фрукти, навіть м’ясо.
Все геніальне — просто! Замість тонни — 100 кг, які можна перевезти легковою автівкою чи перенести в руках, тобто набагато легше доставити на передову. (У мирний час легкі сушені овочі (та й сушені і мелені гриби) придадуться для лікарень, таборів (туристичних, спортивних і т. інш.) Готувати гарячі страви в бойових умовах не завжди можливо, бійці часто їдять те, що привозять, «сухим пайком» — і волонтери-кухарі дбають про те, щоб набори «сушні» були різноманітні і поживні.
У Вишгороді цим займається група жінок різного віку. Про «Вишгородську кухарську роту» мені розповіла знайома.
Алла Петрова: «Гадаю, жоден з нормальних людей не може байдуже ставитися до того, що відбувається на Сході України. Воювати на передовій чи надавати кошти не можу, а допомогти нашим солдатам, зробити щось корисне для моєї України, для перемоги добра — невже не знайду можливості?
Так я думала. І ось нещодавно Дід Мороз під ялинку подарував мені сушарку для овочів — і водночас справу, якою я можу займатися, не виходячи з дому.
Через соціальні мережі знайшла «Вишгородську кухарську роту» — і моя сушарка не вкривається пилом, а служить Вітчизні. Відгукнувся на добру справу і мій однокласник: двічі купував за власні кошти і приносив мені додому овочі на переробку.
Справа ця нескладна і корисна: порізати цибулю, подрібнити на тертушці чи в кухонному комбайні моркву, буряк, нашинкувати капусту. У когось є сушарки, в іншого — овочі, третій може їх принести. Тобто кожному знайдеться що робити у благородній справі підтримки бійців АТО».
Що об’єднує жінок у такі спільноти, розповідає координатор «Вишгородської кухарської роти» Людмила Кулініч:
«Наша група займається цим лише трохи більше двох тижнів, встигли «переробити» близько 15 мішків овочів. Вартість електроенергії за місяць майже цілодобової роботи однієї сушарки потужністю 0, 5 кВт/год — 100-120 грн.
Оскільки заклик про потребу в напівфабрикатах поширювався через інтернет-мережу «Фейсбук», переважна більшість учасників (точніше, учасниць) — жінки та дівчата у віці від 25 до 35 років. Вже через тиждень завдяки «сарафанному радіо» до нас приєднались і старші люди, які не часто або зовсім не спілкуються в Інтернеті, але є невтомними працівниками на кухні.
Дівчат попитала про їх мотивацію — ось цитати:
Надія: «У десанту є девіз «Ніхто, крім нас». Створювати відчуття підтримки — прямий обов’язок тилу.
В мене — двоє цуценят, які залежать від мене, і я не можу їх надовго залишати, тому якась робота на дому — «то, что доктор прописал».
Крім того: не хочу виглядати амебою в очах племінників. З’являється відчуття власної значущості».
Анжела: «У моего мужа была бабушка, которую во время войны угнали в Германию. Так вот, она всегда мне говорила: «Внучка, самое главное, чтоб не было войны и голода».
А я, глупая, смеялась: «Ба, да какая война в наше время, какой голод?!» Прости меня, бабушка!
Я думаю, что события, которые происходили и происходят сейчас в нашей стране, изменили нас всех, и что сейчас нельзя просто стоять в стороне и ждать, чем все это закончится.
А делать можно, что угодно: шить, вязать, изготовлять «кикиморы», браслеты, резать овощи, сушить, думаю, что каждый найдет, чем ему заняться.
Главное, чтобы ребята, которые сейчас находятся там, знали, что мы о них помним, заботимся, любим и ждем!»
Таня: «Для меня это единственная возможность договориться со своей совестью. Я им (военным) теперь пожизненно обязана, и эта мысль не дает мне спокойно жить. Вот почему я это делаю».
Аня: «Коли розпочалися бойові дії на Сході України, мої бабусі Надія Андріївна з м. Антрацит та Віра Андріївна з м. Красний Луч Луганської обл. вимушені були ховатися у підвалах цілий тиждень.
Мої батьки забрали їх до себе, у Вишгород. Звісно, що дуже важко їм на схилі віку, залишивши все нажите за життя, облаштовуватись на новому місці.
І, хоча умови їх проживання хороші, вони кожень день мріють про повернення до рідних домівок і вірять в мирне майбутнє України. Все життя пропрацювавши на шахтах та будівництві, вони не можуть сидіти без діла і роблять свій внесок, допомагаючи разом зі мною бійцям АТО».
Вимушених переселенців з Донбасу часто називають «ватниками», про них розповідають невигадані історії та анекдоти. А ці дві жінки… шинкують і сушать овочі для наших бійців, щоб прискорити своє повернення додому.