12Катерина ЗУРМА
ФОТО — Андрій МАКСІМОВ, «Вишгород»

У № 5’2015 (див. стор. 16) вишгородці прочитали про відновлення національної святині — Межигірського Спасо-Преображенського монастиря. На прес-конференції в «Інтерфакс-Україна» про це говорили науковці, краєзнавці, священики й благодійники. А представники Міністерства культури пообіцяли, що Межигірський монастир увійде до держреєстру нерухомих пам’яток України.

За інформацією зав. відділу краєзнавства Київського обласного центру охорони та наукових досліджень пам’яток культурної спадщини Управління культури Київської обласної держадміністрації Олени Бреяк, консультативна рада Мінкульту вже затвердила таке рішення. Далі все залежить від того, чи Монастир вважатиметься пам’яткою національного значення (тоді необхідна відповідна Постанова Кабінету Міністрів України) або місцевого (у такому разі достатньо постанови Міністерства культури).

 

На цю гарну новину — і на подальшу відбудову Межигірського монастиря вишгородці вже чекають. Між тим, у самісінькому центрі Вишгорода є пам’ятник Тарасу Шевченку, який дотепер не охороняється державою!
Ще у 2002 році газета «Вишгород» (12.10.2002, стор. 7) якраз порушила це питання. Ба навіть організувала зустріч скульптора Івана Липовки і архітектора Олега Распопіна.
За останні 8 років за пам’ятник Кобзарю взялася вишгородська громада на чолі з міським головою Віктором Решетняком. Поновлено мармурову облямівку колон, навколо погруддя розчищено хащі, з’явилися нові лави і газони. Та от щодо державної охорони не склалося…
Між тим, в Україні — та й у всьому світі — не так багато пам’ятників МОЛОДОМУ Шевченку. Саме тоді, у червні 1843, Тарас Григорович приїздив з Петербурга до Києва з проїзним документом від Академії мистецтв — і разом із П. Кулішем і М. Максимовичем побував у Вишгороді та в Межигір’ї (Дзвонкову криницю дотепер називають Тарасовою). В альбомах Т. Шевченка з’явилися малюнки вишгородських схилів, монастиря, побутові замальовки, а в Шевченковій поемі «Чернець» згадується Вишгород.
Пам’ятник гармонійно поєднується з навколишньою архітектурою. Не лисий бовван на важкому постаменті, а живий образ, що напівобернувся до нас. Погруддя у повітрі (як частина довкілля), закріплене на трьох колонах (три життя Т. Шевченка – художника, поета, людини), прикрашених квітучими яблуневими гілками. Встановлювали пам’ятник у 1993 році власним коштом: залізобетонні колони зробили на вишгородському залізобетонному заводі, у місцевій художній майстерні замовили облямівку з коростишівського (Житомирщина) граніту; бронзове погруддя (через мистецтвознавця П. Нестеренка) замовили в кооперативі при заводі «Більшовик».
Виходить, що патріотична вишгородська громада подбала про увічнення пам’яті українського Поета і Пророка, а от українська держава не спішить його визнати гідним занесення до Держреєстру нерухомих пам’яток України. Про сумнозвісне (завдяки екс-президенту) Межигір’я подбали, а про оригінальний, вишуканий пам’ятник Кобзареві зовсім поруч — забули.
Сумно, панове. У чиї ж дзвони калатати, аби нас почули?