Віктор РЕШЕТНЯК, Вишгородський міський голова

В Україні 7 грудня відзначають День місцевого самоврядування. Це — професійне свято всіх, хто працює в сільських, селищних, міських, районних та обласних радах, а також — місцевих депутатів і членів виконкомів.
Громади довірили своїм представникам свій голос, наділили їх повноваженнями. Самоврядне суспільство — підґрунтя притаманного українцям способу суспільного життя. І у часи Київської Русі-України, і у Козацьку добу все вирішувала громада, саме громада обирала своїх очільників.
Упродовж сторіч Україна перебувала у складі різних держав. 24 роки тому стала незалежною. 7 грудня 1990 року Верховною Радою Української РСР був прийнятий Закон «Про місцеві ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування». А 1997-го — ратифікований міжнародний пакт «Європейська хартія місцевого самоврядування», схвалений європейськими державами ще 1985 року.
Хартія таким чином стала частиною національного законодавства, яке, на жаль, так і не приведено у відповідність із низкою її базових положень. Зараз поясню, чому я так вважаю.
Демократія починається знизу. Отож, і починати слід із місць. Хай який досвідчений, з науковим чи життєвим багажем та достеменним володінням проблем місцевої громади є її голова, хай як він на собі відчув кожну вибоїну на дорозі, кожен гріш, якого бракує у місцевому господарстві, — а запитайте: «Що може зробити сільський, селищний, міський чи районний голова, які у нього/неї є повноваження; які повноваження у місцевої громади? І почуєте у відповідь: «Ось це — прерогатива не ваша, а держави, ось цим розпоряджається така-то фірма (зазвичай монополіст — Реш.), а ви маєте річний бюджет, будь ласка, живіть за коштами».
Між тим, європейський напрямок, який обрав український народ, починається із якнайскорішого прийняття і втілення у життя реформаторських законів. Які дають громадам реальні важелі впливу на власний розвиток.
Децентралізація та адміністративно-територіальна реформа — ось чого з нетерпінням чекають місцеві громади. Що це для нас означає?
Це кадри на місцях, підпорядковані місцевому самоврядуванню (обрані суди, муніципальна міліція, що звітуватиме перед громадою за кожен свій крок, МНС, податкова). Замість монополістів, що диктують ціни, — самодостатні місцеві комунальні підприємства, від яких залежить нормальна життєдіяльність населеного пункту.
Це право громади самій вирішувати земельні питання (звісно, під держархбудконтролем). Це, врешті, право громади самостійно розпоряджатися власним бюджетом, право, яке формує відповідальність за свої рішення.
Що маємо нині? У районі 3-4 населені пункти вносять у районний бюджет вагомі кошти (найперший у сплаті податків — Вишгород). Ці гроші йдуть на дотації сіл, тому що, за законом, насамперед треба закривати захищені статті (зарплати вчителям, вихователям, оплата енергоносіїв у дитсадках і школах, медичних закладах тощо).
Збільшується мінімальна зарплатня. Збільшується також і кількість підприємств, що перейшли у місто (а податки платять за місцем розташування). А відтак — збільшуються відрахування з міського до районного бюджету від податків фізичних осіб (ПДФО). На утримання соціальної сфери в районний бюджет йде 50 %. Іще 25 % — в обласний бюджет.
Так, у 2013-му році вилучено з міського у районний бюджет 50,67 % норми щоденного відрахування з ПДФО. А у 2014 у якості трансферів на утримання спільної соціальної сфери — вже 48 % лише за 9 місяців поточного року.
Динаміка вилучень з міського до районного бюджету за останні два роки наочно демонструє недосконалу формулу, ухвалену ще старим Кабміном. Якщо коефіцієнт вилучення від 0,6 до 1, то, звичайно, беруть найвищий. І цим самим обрізають потреби міста.
Залишку бракує навіть на захищені статті (утримання міських дошкільних навчальних закладів тощо) — і доводиться мільйони гривень виймати додатково з другого кошика міської скарбнички. А ці наші кошти могли б піти на благоустрій Вишгорода, розвиток міських комунальних підприємств і т. інш.
Більш широкі повноваження та більші власні кошти дозволять, без перебільшення, зробити Вишгород духовною і туристичною Меккою, розвинути міську інфраструктуру, можливо, навіть замінити пільги адресною виплатою коштів або зробити «картки вишгородця» і т. інш.
У місті з’являться наукові центри, нові освітні, культурні та спортивні заклади, сучасні виробництва. Вишгород сам вирішуватиме такі питання, як транспортні маршрути, залучення більш вигідних перевізників. Новий міський бюджет дасть нам можливість мати власні очисні споруди, взяти участь у реконструкції міських мереж — електричної, газової, водопровідно-каналізаційної та зливової, цілком вірогідно, й у реконструкції «хрущовок», термін експлуатації яких давно закінчився.
Коли зміниться бюджет — зміниться можливість вишгородської громади, вона стане більш незалежною. Зміниться і свідомість та відповідальність громадян.
Розумію, що це — справа не одного дня і не одного року. Нинішній менталітет, сподівання на доброго пана, який усе зробить за нас, — ще довго «вимивати» з мізків. Але ж нагадаю, що європейські цінності, шлях до яких проголосила українська спільнота, — це, насамперед, відповідальність.
Ніхто не прийде і не зробить за нас, тож берімося самі. Із Днем місцевого самоврядування тебе, Вишгородська громадо!